Прикарпатець Петро Сушко разом із товаришами протягом ста днів утримував свої позиції на околицях Часового Яру.
Більше ста днів Петро Сушко разом з товаришами захищав свої позиції на околицях Часового Яру. Про цю історію чоловіка розповідає Галицька територіальна громада на своїй Facebook-сторінці.
Петро з'явився на світ 10 липня 2000 року в місті Галич. Він здобував освіту коваля в училищі №21 у Івано-Франківську. Проте за своей спеціальністю не працював: відразу після навчання влаштувався на "Радіозавод", де відпрацював майже три роки. У бойових діях на сході України, таких як АТО або ООС, він участі не брав і не мав досвіду строкової служби. Проте у 23 роки вирішив стати на захист своєї країни. 29 квітня 2024 року він ще перебував у Галичі, а вже 30 квітня опинився на військовому полігоні в Рівному.
Читайте також: "Діти не мають знати війну". У "Ветеранському просторі" у Франківську ветерани зустрілися з сім'ями загиблих побратимів
Закінчив тритижневий курс основної військової підготовки, після чого продовжив навчання у Великій Британії. Повернувшись, приєднався до 24-ї бригади та вирушив до Донецької області. Там знову проходив навчання на полігоні. Опинився у роті вогневої підтримки. Через кілька днів вже був "на нулі".
Вони повідомили, що серед їхнього арсеналу були автомати Калашникова (АК-74), боєприпаси і завдання досягти забудованих районів у Часовому Яру. Однак, їм не вдалося дістатися до цих об'єктів.
Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажа. Із 17 осіб до схованки дійшли тільки 5. Провідник підірвався на "пелюстці". Також було і декілька "двохсотих", - розповідає військовий. - Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє.
Звідти воїни могли вести тільки допоміжний вогонь, практично не брали участі в ближніх боях. Проте, каже Петро, і там їм було не солодко.
Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і негода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани, - каже Петро. - Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів - одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас. Ми йому надали допомогу і передали далі. Але до евакуації він вже не дожив.
Досліджуйте також: Операційний центр в укритті та готель. Яким стане новий реабілітаційний комплекс, що споруджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація.
Хлопці зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли - 26 січня 2025 року.
Крім дронів та обстрілів з міномета, окупант ще травив їх газом.
Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі й просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло в щоденну роботу, чи то боротьбу, - каже Петро. - Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами - то таке. Але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього.
У невеликому бліндажі хлопці тримали оборону понад 100 днів без перерви. Прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Намагалися виживати.
Оскільки ми опинилися далеко попереду, сухопутне постачання зовсім відсутнє - усе доставляли вночі за допомогою дронів. Іноді ми залишалися без їжі протягом трьох, а іноді й п’яти днів. Тому ми збирали дощову воду, кип'ятили її і пили - так і вижили. Але коли нарешті до нас прибувала якась доставка, ми могли трохи розкоштувати - ділиться спогадами військовий. - Найбільше нам бракувало сигарет і солодощів. Курили все, що траплялося під руку - від чайних пакетиків до сухого дубового листя. А от солодощів дуже не вистачало.
Читайте також: Умови - наближені до бойових. Як інструктори "9 Line" організовують навчання для військовослужбовців.
Після тих днів на передовій юнак заприсягнув собі, що більше ніколи не куритиме.
Він розповідає, що постійно пам'ятає висловлювання "діда" — військового, з яким провів той час: "Так не буде завжди". Ці слова він навіть вишив на своєму светрі. А в майбутньому мріє зробити справжнє татуювання.
На даний момент солдат знаходиться у відпустці, де проводить час з родиною та надає підтримку батькам. Він відчуває радість від того, що залишився живим, адже сподівань на повернення з фронту було небагато. Після завершення відпустки йому знову доведеться вирушити на передову, оскільки війна все ще триває.
