Вшанування пам'яті молодшого сержанта Мирослава Бойка.

Він вирушив на фронт, коли в їхній родині виховувалися троє малюків.

Мирослав родом з Івано-Франківщині. Народився і жив у селі П'ядики, що у Коломийському районі. З дитинства любив працювати на землі, був цікавим до всього, захоплювався красою Карпатських гір та лісів.

До п'ятого класу мій син навчався дуже добре і особливо захоплювався географією. Ми часто разом писали твори, і він завжди мріяв про пригоди в лісі та подорожі. Коли ми вирощували овочі, він ще зовсім малим возив картоплю на велосипеді. Йому було дуже шкода мене, - ділиться спогадами мама, пані Марія.

Він зазначає, що син з раннього віку супроводжував батька на рибалці, а згодом самостійно проводив багато часу з вудкою біля водойми.

Одного разу я вирушила на рибалку, але раптом почав литися сильний дощ. Я поспішила за ним і кликала: "Миросько! Миросько!" Зрештою, він з'явився, і я запитала: "Де ти пропадав? Чому не відповідав?" А він, усміхаючись, відповів: "Ой, мамо, чому ти не кликала мене "Миросю"? Після цього ми обнялися і вирушили додому. Він завжди був дуже добрим, - згадує пані Марія.

Брат завжди знав, як підбадьорити не лише словами, а й діями, та вмів усміхатися навіть у найскладніші часи... Хоча він молодший за мене на три роки, іноді мені здавалося, що я - та, хто потребує захисту, немов молодша сестра, що ховається за "стіною" його впевненості та підтримки, - ділиться Вікторія.

Після закінчення школи Мирослав вступив до Коломийського політехнічного коледжу, де обрав факультет "Технологія обробки деревини". Після цього він служив у військових частинах Миколаєва, де мав справу з авіацією. Повернувшись додому, він знайшов роботу в будівельній сфері. Його мрії були про затишний дім, велику сім’ю та горіховий сад поруч із водоймою.

- Ми вперше зустрілися на весільному святкуванні, де він був моїм другом. Між нами виникла симпатія, і ми почали зустрічатися, що тривало більше трьох років, після чого вирішили побратися. Він мав величезну пристрасть до риболовлі, а його останній улов вразив усіх — товстолобик вагою 15 кілограмів. Навіть під час вагітності я не відмовлялася від риболовлі з ним. Я завжди була поруч — ми разом працювали, будували наше гніздечко і часто вирушали на рибалку, - розповідає Уляна.

Розповідає, що вона підтримала чоловіка і в 2014 році, коли він підписав контракт із ЗСУ та поїхав на Донеччину. Тоді у них уже було двоє дітей. Не зупиняла чоловіка й у 2022 році.

Я знала, що він не залишиться осторонь, адже відчував свій обов'язок захищати Україну. Коли його мобілізували на передову, він не зізнався мені в цьому. Просто промовчав і вирушив. Я дізналася про його від’їзд, коли він уже був в окопі. Незважаючи на те, що в нас було троє дітей, з яких найменшому Дем'яну лише рік і шість місяців, він вирішив піти на фронт. Він був справжнім патріотом, не залишався вдома і не ховався, - ділиться жінка.

Мирослав служив у 102-й бригаді 77-го батальйону ЗСУ. У родині пригадують, що він завше був бадьорим, підтягнутим, світлим і натхненним, з рум'янцем на щоках. На війні найбільше мріяв про перемогу, аби швидше повернутись до рідних.

З фронту чоловік не виявляв жодних прохань, говорив вкрай рідко і переважно лише уривками описував обставини, в яких опинився.

На Великдень він сказав: "І нас також окропили". Я вже зрозуміла, що мова йде про ворожі обстріли та ракети. Він ніколи не висловлював скарг, завжди цікавився, як справи у дітей, а про своє життя лише зауважував: "У мене все в порядку", - ділиться Уляна.

30 квітня 2022 року вранці розмова Уляни з чоловіком не відрізнялася від звичайних. Мирослав запитав, чи не втомилася вона від догляду за дітьми, і пообіцяв зателефонувати ввечері. Але замість цього жінка отримала зовсім інше повідомлення. Їй повідомили, що Мирослава більше немає в живих.

- Ми не могли уявити, що він загинув, поки не отримали офіційне повідомлення. Це стало для нас великим ударом. Старша Діанка тоді зовсім замкнулась, безперервно плакала й уникала спілкування з усіма. Вона писала смс татові, - ділиться Уляна.

- Того дня він мені подзвонив о 8.43 ранку. Ми говорили дві хвилини. Потім пообіцяв мені, що задзвонить ввечері, але я так і не дочекалась того дзвінка. Він усе питався за моє здоров'я. Про себе мало говорив, казав лише, що все добре... Але я відчувала інше, - зізнається пані Марія.

Молодший сержант Мирослав Бойко загинув 30 квітня 2022 року під час бойового завдання в Донецькій області. Відомо, що приблизно о 13:20 він отримав смертельні поранення внаслідок обстрілу реактивним осколочно-касетним боєприпасом РФ.

В останню путь провели бійця в його рідному селі П'ядики.

Для мене він завжди буде Братом-Героєм, чия мужність стала взірцем для нашої родини та всієї нації. Його пам'ять живе в наших серцях, у тихих молитвах і в щоденних вчинках, які ми здійснюємо на честь майбутнього, про яке мріяв Мирослав. Він - неймовірна особистість, справжній герой, який до останнього подиху прагнув перемоги. У моєму телефоні досі зберігається його номер під ім'ям "Найрідніший Братик", і я ніколи не наважусь його видалити, - ділиться сестра загиблого.

Мирослав Бойко був удостоєний медалі "За заслуги перед Прикарпаттям", нагороди "Лицар бойового чину" та ордена "За мужність" III ступеня. Усі ці відзнаки його сім'я отримала після загибелі військового.

На будівлі школи, де він отримував освіту, встановили інформаційний стенд на честь чоловіка. Нещодавно родина воїна запропонувала перейменувати вулицю Молодіжну, де жив Мирослав, на його честь.

Сільська рада одразу ж відгукнулася на нашу пропозицію, але мешканці не виявили підтримки. Вони говорили про необхідність внести зміни в паспорти... Але ж це не те ж саме, що віддати своє життя. Тепер, проходячи цією вулицею, я відчуваю лише біль. Це справжня мука, яка не відпускає, - ділиться своїми переживаннями пані Марія.

У Мирослава Бойка є мама, тато, сестра, дружина і троє дітей.