Вшанування пам'яті командира відділення зенітного ракетного підрозділу Віталія Федуна, відомого під позивним "Абдула".

Вивів товаришів під час атаки противника.

Віталій Федун віддав понад два роки служби на фронтах Запоріжжя та Донецька. Він загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Ольгівське в Пологівському районі Запорізької області. Йому виповнилося 41 рік.

Віталій з'явився на світ 10 вересня 1983 року в Тернополі. По завершенні навчання в школі він отримав професії сантехніка й електрозварювальника в місцевому професійному училищі.

Чоловік ніколи не мав можливості працювати за своєю спеціальністю. Його справжнім покликанням стало створення меблів. Він самостійно опанував цю майстерність і відчував до неї велике захоплення, - розповідає дружина Ірина.

Вони вперше зустрілися в мережі приблизно 12 років тому. Жінка пам'ятає, що вже на перших зустрічах відчула, що Віталій має їй близьку душу, і вони здатні зрозуміти одне одного з півслова.

Це почуття було взаємним, і ми вирішили почати стосунки. Через рік ми вже святкували весілля. Віталій став не лише батьком, а й справжнім другом та наставником для мого п'ятирічного сина Максима. Згодом у нас з'явилася донечка Анастасія. Ми були надзвичайно щасливі, - ділиться Ірина.

У день початку повномасштабної агресії Віталій вирішив приєднатися до територіальної оборони Гаївської громади, де проживала його сім'я. У вересні 2022 року він отримав повістку і вступив на захист своєї країни.

Спочатку йому повідомили про навчання в Івано-Франківську, після чого планувалося відправлення на фронт. Проте з'ясувалося, що їх одразу направляють на Запорізький напрямок. Віталій, який після строкової служби протягом трьох років служив за контрактом, мав звання сержанта. Тому з перших днів служби він очолив 2-ге відділення зенітного ракетного взводу у військовій частині А7100. Через рік його призначили виконуючим обов'язки командира зенітно-ракетного взводу, - ділиться Ірина.

На її думку, товариші присвоїли Віталію позивний "Абдула" через його звичку сидіти, підклавши ноги під себе. Вона також зазначає, що донька Анастасія має таку ж пристрасть до сидіння.

- Вона дуже схожа на тата, - додає Ірина.

Військовослужбовець завжди знаходив можливість зателефонувати додому. Бувало таке, що йшов кілька кілометрів до позицій, де є зв'язок, щоб повідомити, що з ним усе добре. Також чоловік регулярно спілкувався із сином, вони були дуже близькими.

Ірина зазначає, що Віталій вирізнявся своєю винятковою відповідальністю. Його побратими щиро його любили та поважали, адже він завжди був центром уваги в будь-якій компанії.

- У вересні 2024 року під час наступу росіян Віталій зумів вивести своїх побатимів з-під обстрілів. Вони йшли пішки під прицілом ворожих дронів до своїх позицій і дочекалися підкріплення. За це чоловіка нагородили медаллю "Хрест 60 ОМБр", - пригадує Ірина.

Віталій загинув 23 листопада 2024 року. Він отримав несумісні з життям мінно-вибухові травми під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Ольгівське Пологівського району Запорізької області.

- Останній раз я спілкувалася з чоловіком ввечері 22 листопада о 22:23. Це був звичайний дзвінок, під час якого ми обмінювалися враженнями про наш день. Після розмови попрощалися та домовилися знову поговорити наступного дня. Але вранці я не змогла зв’язатися з Віталієм. Це почало мене турбувати, тож я вирішила написати його друзям, а потім і командиру. Спочатку вони не хотіли нічого говорити, адже дотримувалися процедури сповіщення військкомату. Але я не зупинялася — писала та телефонувала. Зрештою, один з його товаришів все ж розповів мені, що в бліндаж, де був Віталій, влучила снаряд від "Града", і він загинув..., - ділиться Ірина.

Обставини склалися так, що Віталія визнали безвісти зниклим. І лише через 5 місяців, після проведення ДНК-експертизи, його змогли поховати у селі Кип'ячка Великогаївської громади.

Під час прощання з воїном отець Андрій Козяр поділився своїми спогадами: "Віталій був справжнім християнином, люблячим і дбайливим батьком. Він не знав, що таке 'не можу'. Часто допомагав у церкві. Його мрія про сім'ю була дуже сильною, і коли я проводив обряд шлюбу молодят, у Віталія в очах можна було побачити радість. Як військовослужбовець, він завжди, повертаючись додому у відпустку, приходив до церкви, щоб прийняти Сповідь і Святе Причастя. Його втомленість можна було помітити лише в очах, проте він завжди стояв у храмі, вдячно підносячи молитви до Бога за дароване життя".

Сім'я Віталія Федуна ініціювала петицію на офіційному сайті Президента, в якій просять надати воїну звання Героя України (посмертно).

Віталій вирізнявся щирістю та непохитною силою духу. Він завжди сміливо долав труднощі, займаючи своє місце там, де справжній чоловік і патріот мають боронити своїх близьких і всіх нас. Ірина підкреслює: "Ми вдячні українцям за їхню підтримку нашої петиції".

У військового залишилися дружина Ірина, мати Наталя, дочка Анастасія, син Миксим і брат Тарас.