"Я одягала вишиванки і вітала всіх словами 'Слава Україні!', але за це мене звільнили". Вікторія Білан-Ращук ділиться своїм досвідом щодо доносів у театральному середовищі, вагітності в 47 років та служби в Збройних Силах України.
Вікторія Білан-Ращук - акторка кіно та театру, режисерка і співачка. Здобула популярність завдяки ролям у серіалах "Свати", "Папік", "Майор і магія", "Голова" та інших. Під час повномасштабного вторгнення Вікторія підписала контракт як доброволець, працювала в штабі та активно підтримувала чоловіка, актора Володимира Ращука, який пішов воювати.
Не так давно подружжя Ращуків стало щасливими батьками: Вікторія, у віці 47 років, народила сина, якого назвали Яремою. OBOZ.UA мали можливість поспілкуватися з акторкою напередодні пологів під час прем'єри фільму "Каховський об'єкт", в якому одну з ключових ролей виконав Володимир Ращук.
Вагітність у 47 років — це відважний і в той же час чудовий вибір. Чи виникали у вас якісь переживання?
Я ніколи не звертала уваги на свій вік, адже моя мрія про дитину була надто сильною. Якби навіть вагітність настала у 50 років, я б не сумнівалася. Наш син - це дитина, яку ми з чоловіком довго планували і хотіли. Хоча повномасштабна війна внесла свої корективи і на деякий час затримала наші плани, прагнення стати батьками залишалося незмінним і сильнішим за всі труднощі.
Яка була реакція старшої доньки на новину про те, що в родині з'явиться ще одна дитина?
- Сказала: "Чому я так довго чекала братика?". Нашій Каті - 20 років. Відверто кажучи, нам було все одно, хто народиться - хлопчик чи дівчинка. Але, коли дізналися, що хлопчик, дуже зраділи, бо дівчинка у нас вже є.
Багато людей на вашій позиції скористалися б можливістю відпочити та насолодитися спокоєм, але ваші вагітні місяці були наповнені активностями. Що стало причиною такої важливості для вас?
Звичайно! Ось унікальна версія вашого тексту: - Я вважаю, що вагітність не є хворобою. Навпаки, це час, коли хочеться максимально насолоджуватися життям і реалізовувати свій потенціал. Я відчувала, як з кожним днем у мені зростає внутрішня енергія, і я просто насолоджувалася тим, чим займаюся. Жартувала, кажучи: "Синочку, ти вже отримав свою першу роль! А тепер - другу, третю". У процесі вагітності я встигла знятися в серіалі, а також у двох повнометражних фільмах. Чесно кажучи, не очікувала, що все так вийде!
- Ваш чоловік від перших днів вторгнення став на захист країни. Як сприйняли його рішення йти на фронт?
Коли розпочалося вторгнення, ми перебували у Вишгороді. Все відбувалося прямо під нашими вікнами: в небі над Київським водосховищем збили кілька гелікоптерів, пролітали літаки, і повітря вібрувало від звуків. Я прокинулася від гучних вибухів і, звичайно ж, одразу ж почала будити Володю. Згодом донька вбігла до кімнати з криком: "Що це таке?" Я відповіла: "Війна почалася". Це було жахливо... Володя пішов на фронт, а я відвела доньку до родичів у Калуш. Згодом я також підписала контракт і почала працювати в штабі. Він став добровольцем 24 лютого, а я – 28.
Спершу мені запропонували зайнятися медичною сферою, але я зізналася, що не маю у цій галузі жодного досвіду, тож попросила направити мене туди, де зможу дати більше користі. Після цього я працювала на кухні, потім трохи займалася стрільбою, а згодом вирушила до чоловіка в Сєвєродонецьк. Хоча я була в формі волонтера, я все ж таки готувалася до того, щоб залишитися – у повному бойовому спорядженні. Прибула до нього вночі на "нуль". Він сказав: "Не хочу більше тебе тут бачити! Повернись додому, у штабі роботи вистачає, ще й за тебе буду переживати". Як я могла його відпустити на фронт? Звісно, плакала. Відчувала страх, невимовний біль і відчай, були ночі, коли не могла заснути. Але моя донька сказала: "Мамо, потрібно вірити, що він повернеться. Це залежить від тебе: якщо будеш вірити - він виживе. Якщо думатимеш про погане - все буде погано".
Чи траплялися у твоєму житті моменти, коли все здавалося надзвичайно важким?
Я завжди відчувала, коли у нього виникали труднощі під час бою. У середині мене охоплювало щось палке — до нудоти і страху, така тривога, яку важко було заглушити. У такі моменти я починала молитися з усієї сили, сподіваючись, що це принесе допомогу. У нашому домі панував дух віри: ікони скрізь, а запах ладану наповнював приміщення. Ми повінчані — уклали церковний шлюб перед його відправленням на Донбас. Спочатку планували провести церемонію у горах, в традиційних українських костюмах: він — у символіці Донбасу, я — у франківському вбранні, з якого походжу. Ми ретельно все обдумували, але коли почалася війна, довелося пришвидшити процес, поки він ще був удома. Нам навіть дали дозвіл на вінчання під час посту.
Володя зізнався, що мої молитви не раз ставали для нього порятунком. Одного разу, в червні 2022 року, під час боїв у Сєвєродонецьку, він пережив страшні миті. Одна куля вразила його побратима, а інша - його самого, пролетівши через руку та бік. На жаль, його товариш загинув. Коли я дізналася про це, мій крик від горя розривав тишу. Ми всі дуже любили того хлопця - він був для нас немов син, всього 21 рік. Сергій і Володя пліч-о-пліч з першого дня війни, їхня дружба стала надзвичайно міцною. Сергій був справжнім прикладом порядності: добрим, свідомим і з високими моральними цінностями. Мені так шкода, що такі люди, як він, йдуть з життя - їхнє місце тут, в Україні, щоб допомогти будувати наше майбутнє. Наразі його дружина проживає в Івано-Франківську.
- Вікторіє, окрім насиченого кіножиття, ви мали роботу в театрі - служили в столичному Театрі імені Лесі Українки під керівництвом сумнозвісного Михайла Резніковича. Як згадуєте ті роки?
Перед цим я була зайнята у Молодому театрі. Коли отримала запрошення до Театру імені Лесі Українки, ця пропозиція здалася мені привабливою, адже я нещодавно переїхала до Києва. Раніше я працювала в Театрі російської драми в Дніпрі, і мені дуже хотілося випробувати свої сили в великому театрі столиці.
Щодо взаємин із Резніковичем... Професійних труднощів майже не виникало, але на особистісному рівні все було значно складніше. Це нагадувало кріпосний театр: існував господар і його підлеглі. Постійно доводилося щось випрошувати і підлаштовуватися. Якщо рідко з'являвся в його кабінеті, то ризикував стати непотрібним. Натомість ті, хто активно "крутився", отримували визнання у вигляді звань та ролей.
- І ви пішли з театру?
Ні, мене "відправили". Коли розпочався Майдан, я разом із Володею часто відвідувала ці події. Він навчався у Резніковича, тому його не звільнили, а мене – так. Сказали, що я не подобаюся йому. Адже він був з Партії регіонів. Пам'ятаю, як сильно я плакала, не розуміючи, чому це відбувається так несправедливо.
Чи була можливість обговорювати Майдан у театрі? Ні, але я вирішила активно висловлювати свої думки. На вході я віталася словами "Слава Україні!", поза сценою спілкувалася виключно українською, носила вишиванки. В результаті на мене почали надходити доноси. Чи знаю, хто це робив? Маю свої підозри. Попри те, що життя театру суттєво покращилося, і я активно спілкуюся як з адміністрацією, так і з акторами, все ще залишаються ті, кого називають "ждунами". Це вже ні для кого не є таємницею.
Які ваші наміри після народження малюка: плануєте відразу повернутися до роботи чи хочете скористатися декретною відпусткою?
- Ні, я планую працювати. Звісно, трохи побуду з малюком, але довго сидіти не зможу. І зі старшою донькою так було: я зіграла останню виставу 1-го числа, а 12-го - вже народила. А коли їй виповнився місяць, повернулася в театр.
- Ваша Катя - це прийомна донька Володимира, яку він виховував з дитинства. Вона називає його татом?
Так, він виховував її з шестирічного віку. У його телефоні вона записана як "татусик". Більше того, коли Катя досягла 18 років і отримувала паспорт, вона свідомо змінила своє прізвище та по батькові. Тепер її звуть Ращук Катерина Володимирівна. З рідним батьком, який проживає в Дніпрі, Катя майже не підтримує зв'язок, хоча готова до спілкування. Він, в принципі, не проти спілкуватися, але трохи ображений через ситуацію, що склалася ще в її дитинстві.
Які були реакції ваших близьких на вашу вагітність?
Усі були надзвичайно щасливі та активно підтримували мене. Не було жодного, хто б сумнівався у доцільності народження дитини у 47 років. Всі вважали, що я роблю правильний крок. Моя бабуся народила свою останню доньку у 48, тому я мала чудові приклади для наслідування. Більше того, якщо все піде добре, можливо, ми навіть розглянемо можливість мати ще одну дитину.
Яким чином війна вплинула на вас і вашого чоловіка?
Він стверджує, що залишився таким самим, як і раніше. Проте мені здається, що війна значно вплинула на нас обох: іноді це проявляється в негативному ключі, а іноді — в позитивному. Я прийшла до висновку, що війна навчила мене цінувати кожен момент.
Також зверніть увагу на OBOZ.UA, де ви знайдете інтерв'ю з акторкою Віталіною Біблів. У розмові Віталіна обговорює "папіків" у політиці, відновлення російських акторів у кінематографі та розкриває подробиці про свого таємного партнера.