Невідома бесіда з Дмитром Коцюбайлом, ДаВінчі: "Ворогів слід тримати ближче, ніж друзів."

Сьогодні, 1 листопада, ми відзначаємо день народження Героя України, Народного героя України та командира 1-ої штурмової роти, яка під час повномасштабної війни перетворилася на полк. Цензор.НЕТ ділиться досі невідомою розмовою з цим легендарним добровольцем.

"Якби ДаВінчі просто стояв мовчки на площі, навколо нього все одно зібралися б люди", - так висловив свої спостереження про силу характеру та велич особистості командира 1-ої штурмової роти Дмитра Коцюбайла, друга ДаВінчі та його підлеглого. І він абсолютно правий. Хоча Дмитро ще молодий, він безперечно виділявся серед інших бійців свого підрозділу. Уже в 2016 році, всього в 20 років, його призначили командиром. Він швидко опановував нові знання, цікавився організацією військового життя, облаштуванням позицій і всім необхідним для успішного виконання завдань. Дмитро завжди охоче ставив запитання старшим товаришам по службі та впроваджував все корисне у практику 1-ої штурмової. Це і стало причиною вражаючих досягнень його підрозділу.

Коли Валерій Гудзь, тодішній заступник командира 72-ої бригади, вперше зустрівся з ДаВінчі, його вразила вражаюча кількість влучень, які зробив доброволець з ПТУРа. Спостерігаючи за його майстерністю, Гудзь охарактеризував його як "найкращого ПТУРиста". Ця зустріч стала вирішальною для Валерія Федоровича, адже після неї він запровадив обов'язкове навчання стрільбі з ПТУРа для всіх офіцерів у своїх підрозділах. Цей випадок яскраво демонструє, що ДаВінчі активно освоював усі доступні навички та впроваджував їх у свою роботу.

У 1-ій штурмовій за командування ДаВінчі навчилися працювати з мінометів при корегуванні з повітря, застосовуючи для цього мавіки чи більших птахів. І, щоб влучати в ціль вже з другого снаряда, до нього присилали вчитися мінометні розрахунки з армійських підрозділів, які хоч раз бачили, як вправно б'ють по цілі мінометники-добровольці.

Дмитро сам запропонував танкістам, які не особливо прагнули виїжджати для виконання завдань з прямої наводки, сісти на верх броні та вказувати ціль. Досвідчені чоловіки не змогли відмовитися від такого виклику. І ДаВінчі неодноразово виїжджав разом із ними, наводячи гармату танка безпосередньо на ворога, який був у полі зору. Це було досить небезпечно. Проте, в результаті, будівлю, з якої постійно обстрілювали піхоту, вдалося знищити. Ворог змушений був дати своїм солдатам перепочинок.

У початкові місяці масштабної агресії Дмитро разом зі своїми мінометними підрозділами опинився в активному русі. Вони встигли виконати завдання під Києвом та на Запорізькому фронті. Їх пересували в ті райони, де була необхідність зупинити величезні колони супротивника або знищити важку техніку російських військ.

Дмитро надіслав мені відео з мавіка з-під Києва, зняте його пілотом. На кадрах видно, як установка "Бук" влучає в наш винищувач. І лише через секунду Дмитро з міномета знищує цю установку. Помста відбулася вмить...

Всі бесіди з Дмитром, які були записані в минулому, вже оприлюднені. Їх часто використовують у різних контекстах. Багато людей також поділилися спогадами про нього. Дмитро вмів налагоджувати дружні стосунки та спілкуватися з оточенням. На святкуванні його 25-річчя в Авдіївці зібралися найкращі офіцери нашої армії, які після початку повномасштабної війни отримали звання Героїв України, очолюючи підрозділи, які зупиняли ворога і звільняли українські території. Дмитро, будучи наймолодшим серед таких офіцерів, як Вадим Сухаревський, Дмитро Кащенко, друг Чарлі та Павло Розлач, щиро радів, коли вони називали його своїм другом і спілкувалися з ним на рівних. Як доброволець, який не закінчив жодного військового навчального закладу, але проявив себе в бою, він здобув повагу. Незважаючи на свій вік, він часто ставав учасником нарад, які проводилися на його базі в Авдіївці, що стала культовим місцем у 2019-2020 роках. Дмитро уважно спостерігав за тими, хто намагався проникнути в довіру до командира добровольчого підрозділу, щоб зрозуміти, чи варто їх боятися, адже він був незалежним і запальним. Він мудро зауважував: "Ворогів потрібно тримати ближче, ніж друзів".

У день святкування 30-річчя Дмитра всі згадуватимуть його вислови про свободу і перемогу, його заклики до боротьби з ворогом. Портал Цензор.НЕТ публікував ці слова ще до того, як суспільство стало усвідомлювати, що його захищає добровольчий підрозділ. Адже сайт не раз висвітлював діяльність 1-ї штурмової та бої, у яких вона брала участь. Сьогодні ми ділимося записом розмови, що відбулася п'ять років тому. Вона проста, але важлива — про те, як і коли Дмитро навчився керувати автомобілем. Він був не лише видатним командиром, а й молодим чоловіком, чий дорослішання відбувалося на фоні війни, на самій лінії фронту.

"Навчався кермувати автомобілем у Кам'янці, який знаходиться у фактично сірій зоні."

- Як ти зміг навчитися їздити, якщо весь цей час був на фронті? Ти ж раніше не мав можливості для навчання?

Завжди поруч зі мною був водій. До початку війни я трохи їздив, адже у мого брата була машина, але це не можна було назвати серйозною практикою. У 2015-2016 роках мене возили Ред та Контік, зокрема частіше за все - Контік. Пізніше за кермо сів Тібор, а потім - Поляк. Дідик, який родом із Закарпаття, мені дуже подобався як водій. Я завжди відчував тривогу з іншими, а з ним все було по-іншому. З Тібором ми одного разу з'їхали з дороги, потім з Поляком трапилася така ж ситуація. На щастя, ніхто не постраждав, ні машина, ні ми. Дідик завжди уважно стежив за дорогою і швидкістю, вміючи швидко маневрувати. Я спостерігав за його вмінням, коли він без проблем справлявся з усіма ситуаціями. Це було в 2016 році, коли ми активно працювали над позиціями в Авдіївській промзоні й додатково на Кам'янці. І тут Дідик каже: "Потрібно їхати додому, час заробляти гроші". А через кілька днів додає: "ДаВінчі, відтепер тебе возитиме Мельник". Це, здавалося, було неминучим. Мені було байдуже, хто мене возитиме, але на постах не вистачало людей, і чергувати на позиціях було важко. Тому Мельник спочатку просто сидів поруч зі мною. Я почав вчитися їздити по Кам'янці: перша передача, друга, третя, повороти, вмикати-вимикати... Так я почав маневрувати по селу, яке було в сірій зоні. Спочатку заїхав у болото, потім поступово почав їхати по трасі, а згодом наважився на обгони. І ось так я набрав досвіду і почав їздити самостійно.

- А коли ти на права здав?

Права... Практично рік я пересувався без водійських прав. Найяскравіше запам'яталася моя перша подорож на захід України. Я мандрував майже дві доби, рухаючись зі швидкістю не більше 60-80 км на годину. Дуже хвилювався, тому обережно їхав з Авдіївки до Івано-Франківщини, перетинаючи всю країну. Мій супутник був один з моїх товаришів по службі. З часом він почав жартувати: "Та, б..ь, дай мені вже за кермо!" Але у мене є така риса — я нікому не довіряю кермо. Я відчуваю, що, якщо вже за кермом, то відповідаю за свою безпеку та безпеку пасажирів. Тоді я довіряв лише Дідику. Та й досі не віддаю кермо нікому. Якщо відчуваю втому, зупинюся, відпочину в авто дві-три години, а потім продовжую шлях.

Отак без прав я їздив рік, може, трохи більше. Такі роки були, що й тих прав не треба було... А потім знайшов час, поїхав, здав все необхідне і отримав права.

Ти, здається, рідко залишав межі Донбасу.

- Не виїжджав. Ну, два чи три рази їздив далеко, але у мене жодного разу не запитали права. Я їхав без порушень. Хоча незначна аварія якось сталася.

- В Києві?

- В Тернополі. В Києві, слава Богу, - ні. Київ - дуже важке місто, але я по ньому вперше спокійно проїхав, а згодом звик. У Львові я потрапляв у різні ситуації. Коли ти їдеш, а навпроти тебе - трамвай (сміється)...

- Подобається їздити?

Я отримую задоволення від керування автомобілем. Для мене подорож між пунктами — це шанс задуматися над різними речами. Дорога — це, як би мовити, спосіб вивільнити свої думки. Колись, коли я їхав додому, відчував радість від самого процесу подорожі. Однак тепер таке задоволення зникло, адже тривалі поїздки втомлюють і забирають багато часу. Також важливо, на якому автомобілі ти їдеш: якщо це якийсь старий автомобіль, то це вже зовсім інша справа.

Тобі подобається адреналін?

- Я спокійно ставлюся до швидкості. Не те що я її боюся - просто розумію її наслідки. Я дивлюся по дорозі, дивлюся, хто зі мною їде, де можна, де не можна розігнатися. Я продумую наперед: наприклад, якщо розженуся до 120-140 кілометрів, а бачу, що дорога мокра... Я не жену, коли не бачу дороги - наприклад, погодні умови не дозволяють. Все по ситуації. Тобто, я можу їхати і 140, і 160. Мені подобається дорога Київ-Чоп, бо до Рівного вона просто прекрасна. Харків-Київ - не така, скільки я їздив, її весь час ремонтують...

Якісь критичні ситуації за кремом... Коли я їхав по Львівській об'їзній і вирішив обігнати фуру, зустрічна машина була ще далеко. Я беру на обгін - а там тих десять фур, і вони їдуть щільно одна до одної. Ну, просто не пускають. Я обганяю їх шість чи сім і розумію, що їду лоб в лоб з зустрічною машиною. Дідо щось кричить, я різко ухожу вправо. Їхав на пікапі, там є такий поріжок, і ним я чіпляю бампер фури. Швидкість була десь сто. Я чіпляю, різко по гальмах - і машина проходить попри мене... Я з лівої сторони зупиняюся, а фура як їхала, так і поїхала, навіть не зупинилася. Це була одна з таких критичних ситуацій, яку я запам'ятав.

Проте ти швидко приходиш до тями після цього, сідаєш за кермо і продовжуєш свою подорож?

- Так, спокійно. Це для мене - урок. На дорозі Київ-Харків є ділянки, де краще їхати повільно, бо йде ремонт, десь машина може вискочити. Краще я дочекаюся, коли буде спокійна можливість обігнати... Стараюся аналізувати всі моменти, щоб критичних ситуацій більше не було.

"У ТЕМРЯВІ ЗІТКНУЛИСЯ ЛОБ У ЛОБ З "ТАБЛЕТКОЮ"

- Ти робиш висновки з усього?

- У мене була на початках дуже серйозна аварія.

- У цьому регіоні Донбасу?

Прямо на передовій. Це була серйозна ситуація. Рік - 2016. 58-ма бригада виходила, а 72-га входила. Командири підрозділів і танкісти зверталися до мене з проханням допомогти знайти дороги та доставити їх на місце розташування. Я весь день їздив з ними. У Кам'янці дорога вела в балку і на трасу, яка була під вогнем. Їздити можна було лише вночі. Там їх чекали автомобілі, і вони попросили мене підвезти їх. Я погодився. Сів за кермо, поряд зі мною був боєць на ім'я Ефо та два командира. Ми рушили по трасі, дороги було майже не видно, було дуже темно. Я їхав по своїй смузі, коли раптом помітив, що на зустріч летить "таблетка" - уазик. У них взагалі не було світла. Я встиг лише мигнути фарами, а вони не гальмували. Сталося лобове зіткнення, дуже потужне. Мене врятувала тільки подушка безпеки. Це був старий "Ніссан-Тірано". Боець, який сидів поруч, не отримав захисту подушки і вдарився головою об лобове скло. А позаду мене сидів великий чоловік, він зламав моє сидіння. Я першим вийшов з автомобіля і запитав в солдатів, як вони? На щастя, ніхто не отримав серйозних травм, просто всі вивалилися на капот.

Це трапилося в темряві ночі. Ми одразу відчули, що розуміємо один одного. Рухалися без освітлення, намагаючись якомога швидше пройти цей небезпечний відрізок... Тепер ми їздимо лише з включеними габаритами, щоб здалеку хоч якось позначити свою присутність. Ліпше, щоб якийсь "сєпар" вистрілив, ніж наші "гонщики" зіштовхнулися в лоб.

Це була дуже напружена ситуація. Щодо цивільної аварії... Навряд чи це можна назвати аварією. Я спускався з крутого схилу у Тернополі, виїхав на дорогу і раптом зрозумів, що до мене мчить фура, яка може мене збити. А за мною, буквально впритул, стояв таксист. Мені потрібно було терміново здавати назад, інакше фура могла б мене зачепити. Я різко повернув назад, і в цей момент - бам! - влучив у капот таксі.

Я, відповідно, без прав, без документів на машину, а я йому реально капот зігнув, крила пом'яв, він навіть двері не міг відкрити. У нього в салоні знаходилися два пасажири: "Та ми готові, якщо що, будемо свідками!" Я спитав: "Скільки?" Він порахував те, те і те, передзвонив по цінах: "Вісім тисяч". А моїй машині взагалі нічого було, тільки задній фаркоп. Я набрав знайомих в Тернополі, попросив позичити гроші. Привіз гроші, а таксист той каже: вже не вісім, а дванадцять. "Ні, друже, так не піде", - я розумів, що він мене просто розводить, бо там було пошкоджень максимум на шість-сім тисяч. Я його попередив: "Не треба того робити. Ти ж бачиш, що я військовий. Давай нормально розберемося". Лишив йому ті гроші, та й роз'їхалися.

Ти користуєшся навігатором під час поїздок? А може, не дуже довіряєш його рекомендаціям?

Якщо я не впевнений у маршруті, я завжди користуюсь навігатором, перевіряю його рекомендації і вирушаю в дорогу. А в загальному, я добре орієнтуюсь у всіх шляхах. Перші два роки, коли їздив до Києва, постійно користувався навігатором. Але, чесно кажучи, не дуже його люблю. Іноді він так заплутував мене, що я готовий був викинути його з вікна автомобіля, а той все ще працював, навіть коли машина його переїжджала (сміється).

Ти керуєш як автомобілями з автоматичною коробкою передач, так і з механічною. Чи можеш сісти за кермо будь-якої машини?

- Так. Легкова, вантажна - не має різниці. Мені подобається і автомат, і механіка. Механіка навіть більше... Ти потрапив у багно, перемкнув повний привід, проходиш, проскакуєш спокійно. Автомат зручний для дальньої дороги, наприклад, у Київ, - тоді не стомлюються ноги.

P.S. Тоді я не питала ДаВінчі про його уподобання в автомобілях чи про те, яку машину він мріє мати. Усі його мрії і прагнення були зосереджені лише на підрозділі. Щодо автомобілів… ті, які надавали волонтери, були цілком прийнятними. Він навіть не зумів зрозуміти моє запитання про особисті бажання: що б він хотів для себе. Замість цього почав перераховувати, скільки ще комплектів форми потрібно його бійцям, що слід зробити на базі для комфортнішого життя підлеглих, а також мріяв про броньовану техніку. Але щодо особистих бажань… Він навіть не уявляв, що може мати якісь власні бажання.

Вітаємо з ювілеєм, Командире! Щиро вдячні за те, що ти був...