Найбільш вразливі переселенці: як вони адаптуються у Львові та чи існує перспектива на отримання житла.

З початком великої війни в Україні відповідальність за розміщення маломобільних та соціально незахищених переселенців лягла на волонтерів, релігійні організації та міжнародні фонди. Незважаючи на те, що конфлікт триває з 2014 року, можливості для організованого розселення були дуже обмежені. Знайти дах над головою часто вдавалося лише завдяки випадковості, везінню та особистим зв'язкам. Сьогодні держава повідомляє про нові програми, постанови та тисячі місць у центрах для компактного проживання внутрішньо переміщених осіб. Однак часто між статистичними даними і реальними умовами життя людей існує велика прірва. Історії переселенців та свідчення волонтерів, які досі "вручну" шукають місце для хворих літніх людей, свідчать про те, що проблема залишається актуальною. Проте, вперше за всі роки війни виникає можливість для системних змін.

У січні 2024 року, коли російські війська фактично захопили Авдіївку в Донецькій області, пані Олена разом із іншими мешканцями змушена була покинути місто під звуки обстрілів. Вона вирушила без особистих речей, мобільного телефону та документів. Снаряд влучив у її квартиру, залишивши все позаду. Спочатку її доправили до Покровської громади, де волонтери забезпечили ночівлею, можливістю прийняти душ та їжею. Наступного ранку її посадили в автобус, який відвіз до залізничного вокзалу. Дехто з пасажирів виходив у Вінниці, інші — в Івано-Франківську. А пані Олена опинилася у Львові.

На залізничному вокзалі знову зібралися волонтери: вони допомогли, приготували їжу, зробили дзвінки та дізналися про наявність вільних місць. Так Олена опинилася в Дрогобичі, де провела півтора місяця, займаючись відновленням своїх документів. Її старий паспорт-книжечка був єдиною річчю, що залишилася у неї після всіх труднощів. Коли прийшов час покинути тимчасове житло, вона змушена була переночувати на вокзалі. І знову на допомогу прийшли волонтери та добрі люди, які не змогли залишитися байдужими.

Олена розповідає: "Наташа, ця чудова волонтерка, прийшла на допомогу. Я провела три ночі та кілька днів на вокзалі, і це було дуже важко. Але вона не залишила мене в біді — влаштувала в модульне містечко у Львові, на Сихові. Я безмежно вдячна їй. Усі, хто міг, підтримували мене, і я відчуваю, що мені пощастило".

Переселенка, хоч і не висловлює незадоволення, під час відвертої розмови "на порозі житлових модулів" зізнається, що іноді стикається з недоброзичливістю через те, що розмовляє російською. Олена також ділиться своїми переживаннями: коли звучить сирена тривоги і по Львову пролітають ракети, в її душі залишається страх, адже перед очима постають палаючі будинки в Авдіївці та поранені люди, які намагалися втекти. Їй важко усвідомити, що в 64 роки доводиться починати все спочатку, а на запитання про власне житло вона категорично відповідає, що не вірить у можливість цього.

"Я не розмірковую про своє житло. Не бажаю навіть починати цю тему, щоб не нервуватися. Сьогодні вже пройшов, і це добре. А що стане ясним завтра, те й буде."

Інформація: У січні 2023 року у Львові було створено модульне містечко для людей, які були вимушені покинути свої домівки. Це двоповерхове житло може вмістити понад 1400 осіб. Одним із ключових партнерів Центру соціальної підтримки є згромадження отців-салезіян святого Івана Боско (УГКЦ), які з моменту відкриття містечка і до теперішнього часу надають мешканцям щоденне харчування.

Тетяна евакуювалася з Сіверськодонецька на Луганщині наприкінці березня 2022 року. До Львова з хворим літнім чоловіком приїхали випадково, як і більшість - "без грошей, без планів". На вокзалі їх зустріли волонтери -- дві пані з театру, які влаштували їх на дві ночі в приміщенні, пов'язаному з театром Курбаса.

"Чоловік був хворий, не міг спати на підлозі, тому спортивні зали та школи не підходили. Разом із волонтерами обдзвонювали всі можливі варіанти -- але вільних місць майже не було. Зрештою допомогли потрапити до гуртожитку", - каже Тетяна.

Жінка поділилася історією про те, як спочатку ця будівля перебувала в занедбаному стані, очікуючи на масштабний ремонт. Проте, її на деякий час переобладнали для проживання переселенців. Люди самостійно займалися прибиранням, ремонтом та оформленням кімнат і санвузлів. Кошти на ці роботи надавали волонтери. Згодом будинок був переданий на утримання міської ради. Тут провели капітальний ремонт і оснастили його побутовою технікою. Наразі в гуртожитку проживають пенсіонери, особи з інвалідністю та багатодітні сім’ї.

"Студентський гуртожиток у 2022 році – так починалося все."

Тетяна згодом сама стала волонтеркою. Каже, що бачить, як змінювалася система надання допомоги переселенцям.

"У 2022 році все трималося на людях, було багато хаосу. Зараз все діє за чіткими правилами - розселенням займається соціальний захист: люди звертаються через ЦНАП, стають у чергу, і якщо з'являється місце -- їх скеровують. Все набагато більш системно", - каже Тетяна.

Вона зазначила, що, порівнюючи з початковим етапом війни, обсяги гуманітарної допомоги для внутрішньо переміщених осіб значно зменшилися. Проте це зрозуміло, оскільки благодійні організації більше зосереджують свої зусилля на підтримці прифронтових територій. Щодо питання власного житла, вона не вірить, що така можливість виникне.

"Для пенсіонерів це виглядає як неможливе завдання. Щодо військових – ймовірно, але навряд чи ми зможемо отримати соціальне житло," – висловила свою думку Тетяна.

Варто зазначити, що на початку повномасштабного вторгнення Львів пережив кілька потужних хвиль внутрішньої міграції. За інформацією керівника Центру допомоги переселенцям у Львові Романа Головатого, станом на березень 2022 року в місті було зареєстровано понад 250 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Сьогодні, за даними на середину січня 2026-го, у Львівській міській територіальній громаді офіційно обліковано тільки 95 321 ВПО.

"Отже, ми спостерігаємо, що темпи зниження скоротилися більше ніж у три рази," - підкреслює Роман Головатий.

Він наводить кілька причин для такого становища. Насамперед, взимку люди, незважаючи на ризики, менше налаштовані на переїзди. По-друге, громади, що розташовані в прифронтових зонах, цьогоріч краще підготувалися до холодів: забезпечують населення твердим паливом, пальним для генераторів, а також отримують підтримку від місцевої адміністрації. Тож масові переселення, які спостерігалися у 2022-2023 роках, наразі відсутні.

"Центр соціальної підтримки у Львові працює з усіма ВПО, які опинилися у складних життєвих обставинах. У 2022 році ми опрацювали близько 4,5 тисячі запитів -- від житла й гуманітарної допомоги до юридичних консультацій і соціального супроводу. Люди звертаються через наші фронт-офіси або ЦНАПи, після чого соціальні працівники супроводжують їх індивідуально", - розповів керівник Центру допомоги ВПО.

На сьогодні у Львові функціонує чотири центри для компактного розміщення внутрішньо переміщених осіб. В цих закладах проживають 1368 людей, серед яких 413 літніх осіб, 199 осіб з обмеженими можливостями та 329 дітей.

"Ми бачимо, що зростає частка саме літніх людей і людей з інвалідністю, тому під час поселення враховуємо доступність: безбар'єрність, санвузли без порогів, поручні, можливість пересування на кріслах колісних. Саме тому модульні містечка часто є більш придатними, ніж гуртожитки. Ротація мешканців в них відбувається повільно. У 2025 році з модульного містечка виїхали 250 людей -- і стільки ж було заселено. Це небагато, але для таких форматів проживання -- нормальний показник. Водночас з'явилася нова категорія -- люди, які повертаються з-за кордону і також потребують підтримки", - розповів Головатий.

Щодо перспектив вразливих категорій переселенців на власну оселю, керівник Центру вважає, що питання соціального житла залишається загальнонаціональною проблемою. Чиновник нагадав, що частина людей повертається додому після деокупації територій -- так було з Київщиною, Херсоном. Є й державні програми, зокрема житлові ваучери для окремих категорій, але для малозабезпечених цього недостатньо.

"Ми активно займаємося інтеграцією переселенців, надаючи їм підтримку в працевлаштуванні, перекваліфікації та супроводжуючи тих, хто вже орендує житло. Крім того, ми співпрацюємо з роботодавцями. Маємо декілька успішних прикладів, коли переселенці започаткували власний бізнес. Наприклад, одна з жінок готується до відкриття пекарні. Хоча їй не вдалося знайти в Львові ідеальне приміщення, вона наразі реалізує свій проект поблизу міста, де триває будівництво." – поділився Головатий.

Він також визнає, що, дійсно, допомога міжнародних організацій у 2025 році частково скоротилася -- багато з них перемістили фокус на схід і південь України. Але підтримка для найбільш вразливих категорій -- людей з інвалідністю та осіб похилого віку -- зберігається.

"Наша мета полягає в тому, щоб забезпечити людям не лише тимчасове існування, а й надати їм справжню можливість для автономного життя," - зазначає представник влади.

"У Львові усвідомлюють, що питання забезпечення житлом для внутрішньо переміщених осіб та інших вразливих груп потребує комплексного підходу. Це не лише про тимчасові заходи або застарілі рішення, а про створення справжнього соціального житла – комфортного, гідного, яке відповідає найкращим європейським стандартам", – зазначає Юрій Теліпський, директор КП "Львівське міське бюро технічної інвентаризації".

На сьогоднішній день місто розпочало всеукраїнський архітектурний конкурс, метою якого є розробка оптимальної концепції забудови території площею 4 гектари на вулиці Миколайчука. Ця локація розташована поблизу великого реабілітаційного центру, який у майбутньому також отримає нову трамвайну лінію. Таким чином, мова йде не лише про створення житлових приміщень, а й про повноцінну інтеграцію в існуючу міську інфраструктуру.

У межах цього проєкту передбачається будівництво житла, на яке зможуть претендувати внутрішньо переміщені особи, а також інші соціально вразливі категорії -- зокрема сім'ї військовослужбовців, діти-сироти та люди, визначені рішенням органу місцевого самоврядування. Формат -- пільгова оренда, відповідно до рамок, визначених державною постановою для експериментального будівництва.

Загалом на цій ділянці потенційно можна реалізувати до тисячі квартир. Повна реалізація проєкту може коштувати близько 70-80 мільйонів євро, однак наразі Львів претендує на участь у пілотному етапі програми. Йдеться про конкурс Міністерства розвитку громад і територій у співпраці з Європейським інвестиційним банком, у межах якого 100 мільйонів євро буде розподілено між п'ятьма громадами-переможцями.

На даний момент говорити про конкретні терміни початку будівництва ще передчасно. Проект наразі знаходиться на етапі вибору архітектурної концепції, після чого місто розпочне планування поетапної реалізації. Черги на отримання цього житла наразі не сформовані, оскільки механізми розподілу будуть визначені лише після затвердження проектних рішень. Важливо зазначити, що це пілотний проект всеукраїнського масштабу. Його мета полягає в тому, щоб продемонструвати, що соціальне житло може стати не просто компромісом, а якісним і довгостроковим рішенням для людей, які втратили свої домівки, - підкреслює Теліпський.

Відома лікарка, яка надає допомогу пораненим військовим, та волонтерка з Луганщини Оксана Мироненко, засновниця благодійного фонду "Наш Сокіл", що підтримує найуразливіших маломобільних переселенців, переважно в сусідній Івано-Франківській області, відзначає, що держава вже зробила кілька важливих кроків у вирішенні питання розміщення внутрішньо переміщених осіб, зокрема на законодавчому рівні. Проте існують значні труднощі в реалізації цих намірів та сприйнятті їх на місцях.

Проблема не в самих законах, а в їхньому фактичному впровадженні. Часто мені задають питання: чи дійсно держава нічого не робить? Вона працює. Законодавство існує, є різноманітні постанови і механізми, які на папері виглядають логічно і обґрунтовано. Наприклад, постанова №1169 — якщо уважно її проаналізувати, там продумані всі аспекти: від оплати послуг до компенсацій за комунальні витрати, а також фінансування закладів, які забезпечують догляд за людьми. В принципі, це прекрасна система. Але після цього з’являється людський фактор, який все руйнує.

Лікарні з відповідними відділеннями, які можуть приймати хворих маломобільних переселенців, можуть отримувати оплату, якщо правильно оформити людину. Заклад, який бере переселенця хоча б на дві соціальні послуги, також має отримувати фінансування. Але на місцях -- тиша. Усі звикли працювати "як завжди". І ніхто не хоче зайвий раз встати з крісла і щось міняти. Ні з боку медичних закладів, ні з боку соціальних.

Я все більше переконуюся: людей на місцях треба буквально брати за руку і вчити змінюватися. Має бути політична воля зверху. Не так, як у нас часто люблять: показати гарні цифри на дашборді, написати оптимістичний пост -- і все. А реально приїхати на місця, в громади, у заклади, сісти з людьми і на пальцях пояснити: ось алгоритм, ось як це працює, ось що ви робите -- і ось за це вам платять. Допомогти оформити документи, пройти цей шлях разом.

Ситуація виглядає таким чином: ухвалюються рішення, які часто мають обмежений термін дії – скажімо, до кінця 2026 року. Водночас заклади відчувають страх. Вони побоюються, що фінансування не надійде. Їм важко залишити стару, хоч і недосконалу, але звичну систему фінансування.

Волонтерські організації та благодійні фонди щомісяця формують нові списки маломобільних переселенців, яких вдалося евакуювати з небезпечних умов і забезпечити підтримкою у транзитних центрах. Однією з таких організацій є "Океан добра", яка ефективно працює з людьми з інвалідністю. Проте, після евакуації виникає потреба в їх подальшому розселенні. Наразі ми все ще займаємося цим вручну, покладаючись на особисті зв'язки та домовленості. Іноді нам телефонують і повідомляють: "У нас є вільне місце". Це вільне місце з'являється, бо хтось пішов з життя. Померши у звичайних умовах від старості, вони залишили місце, яке, як не прикро це визнавати, є кращим варіантом, ніж загинути в підвалі чи на вокзалі.

Ми взаємодіємо з тими, кого інші намагаються уникати. Це не діти, не "перспективні проекти" і не симпатичні тваринки для благодійних акцій. Це літні люди в памперсах, які страждають від деменції, інколи виражають агресію, а іноді навіть не пам'ятають власного імені. Вони часто спілкуються російською, адже таке середовище їх виховало. Але вони також є частиною нашої спільноти.

Не так давно сталася одна ситуація: приїхала бабуся, яка не чула і говорила російською. Її почали лаяти за мову, викрикувати на неї українською — а вона просто не могла почути. Вона плакала. А ми металися між різними службами, намагаючись вирішити цю проблему. Врешті-решт, ми її виправили. Але скільки подібних випадків залишається поза увагою?

На жаль, існують організації, які публічно заявляють про свою готовність надати допомогу, але на ділі виявляються неприязно налаштованими. Ось один приклад: ми привезли пацієнтку з онкологічним захворюванням та стомою до відомої християнської установи. Там сталася істерику — на наших водіїв кричали, проявляли агресію і просто вигнали. Врешті-решт, завдяки особистим зв'язкам, ми змогли влаштувати цю жінку в лікарню. Коли мене запитали: "Хто є її контактною особою?" — я відповіла: "Я". Ось так і живемо.

Всі прагнуть обирати лише "зручних" людей: тих, хто здатний пересуватися, має пенсію, говорить українською, проявляє вдячність і бажано, щоб був ще й релігійним. І щоб при цьому не потрібно було нічого робити, а лише отримувати гроші. Це, можливо, і зрозуміле бажання, але воно точно не відповідає концепції соціальної держави.

Проблема не в законах. Проблема в тому, що їх ніхто системно не впроваджує. І поки це тягнуть на собі волонтери й благодійні фонди -- нічого принципово не зміниться. Тут потрібен великий адміністративний ресурс і реальне бажання розв'язати питання. Інакше ми так і будемо шукати місця для стареньких переселенців "по одному-двох", вручну, на власних нервах і зв'язках".

Протягом останніх 11 років, починаючи з початку російської агресії, кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні не лише не зменшилась, а, навпаки, постійно зростала. На жаль, поки ситуація на фронті залишається нестабільною і вогонь не припиняється, дедалі більше міст стають прифронтовими, що може призвести до того, що тисячі нових людей потраплять у категорію ВПО. Щодня "шахеди" та балістичні ракети здатні перетворити на переселенців сім'ї, які наразі проживають на значній відстані від зони бойових дій.

Держава, громадськість та благодійники мають знаходити ресурси, щоби життя вразливих соціально незахищених переселенців не перетворювалося на нескінченну боротьбу за виживання.

Так, Україна сьогодні веде війну не на життя, а на смерть - за своє існування, і швидко вирішити житлову проблему маломобільних ВПО складно. Але іноді небайдужість влади та суспільства виявляється достатньо, щоб люди не відчували себе кинутими.