"Ми повинні інвестувати в якість і вчитися один у одного."

"У Донеччині існує значна кількість людей, які не уявляють свого життя поза межами України."

Інтервʼю з колишнім депутатом Львівської обласної ради Степаном Буняком, який служить у ЗСУ ZAXID.NET

Степан Барна вирішив приєднатися до армії добровольцем разом зі своїм братом, залишивши в минулому політичну кар'єру та всі інші цивільні справи. На жаль, його брат Олег загинув під час боїв у Вугледарі у 2023 році. Степан зберігає в серці теплі спогади про нього. Наразі він продовжує службу в якості командира роти безпілотних авіаційних комплексів "Барні" 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", виконуючи завдання в оборонному секторі 11-го армійського корпусу ЗСУ. Разом із товаришами по службі він активно використовує сучасні технології для боротьби з окупантами.

Пізно ввечері ми мали розмову зі Степаном в одному з сіл, розташованих поблизу фронту в Донеччині.

"Мої солдати зараз повертаються з позицій у сутінках. Тому нам час від часу доведеться робити паузи в інтерв'ю: я повинен бути впевнений, що все йде за планом", - такими словами розпочав нашу бесіду командир роти.

Степане, у 2022 році ви поставили на паузу всі свої цивільні справи і долучилися до війська. Чи можете розповісти, що стало для вас особистою мотивацією?

По-перше, протягом багатьох років у моїй свідомості оселилася думка про те, що нам доведеться протистояти росії. Уся наша сім'я поділяла цю точку зору. Наприклад, коли у 1996 році до нашої оселі підвели газ, батько наполягав на тому, щоб не розбирати грубку. "Москалі можуть відключити нам газ", - говорив він. Як з'ясувалося, він дійсно мав рацію.

Існує безліч факторів і обставин, які впливають на формування нашої особистості: родинні традиції, середовище, в якому ми живемо, історичний спадок... Тому я був абсолютно впевнений, що війна неминуче настане. Саме тому 2014 рік не став для мене шоком.

Яка була ваша реакція на старт військових дій?

Ми активно займалися підтримкою фронту. Як депутат Верховної Ради України попереднього скликання, а згодом очільник Тернопільської обласної державної адміністрації, я неодноразово відвідував ці регіони – Донеччину та Луганщину. Ці території мені добре відомі, оскільки з 2015 року ми працювали над створенням фортифікаційних споруд на лінії Попасна – Золоте.

Це 17,5 кілометрів оборонних споруд, які неофіційно отримали назву "Тернопільська стіна". Варто зазначити, що в 2022 році вона успішно витримала атаки ворога.

У 2018 році я уклав угоду резервіста і незабаром очолив нещодавно сформовану 105-ту окрему бригаду територіальної оборони, демонструючи приклад для своїх співвітчизників. Після того як залишив посаду голови обласної державної адміністрації, я ухвалив рішення приєднатися до бойової бригади. Так я став резервістом 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Степане, які моменти вас найбільше вразили або навіть шокували на початку вашої служби? А що, навпаки, стало для вас джерелом натхнення та мотивації?

У військовій службі для мене не було нічого дивного, враховуючи певні обставини мого життя. Мій брат, Олег Барна, брав участь у бойових діях ще з 2014 року. У нашій сім'ї завжди було чимало людей, які мали досвід служби в армії.

Чи обговорювали ви з братом питання проходження військової служби?

Ми з Олегом часто мали запеклі суперечки, зокрема щодо того, хто з нас повинен був іти на службу: він чи я. Я переконував його, що йому не слід йти, оскільки він мав інвалідність через аварію, а також серйозно постраждав під час попередніх військових дій. Я просив його залишитися вдома, щоб піклуватися про родину. Але Олег не послухався моїх слів... Як фаховий артилерист, він приєднався до 44-ї окремої артилерійської бригади, тоді як я вирушив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Степане, як на вашу думку, якими якостями повинен володіти ефективний командир?

Багато чого залежить від того, наскільки командир є ефективним менеджером. Якщо це не так, виникає серйозна проблема. Слід зазначити, що лише мудрий лідер може визнати, що не володіє всім знанням. Проте він здатен зібрати навколо себе талановитих фахівців, які можуть вирішувати питання у своїх сферах. Також командир повинен усвідомлювати свою відповідальність перед підлеглими, яка не менша, ніж у солдатів перед своїм лідером. Коли один із моїх товаришів по службі гине, я відчуваю глибоку відповідальність за це. Я сам іду на позиції, щоб повернути тіло загиблого воїна. І, безумовно, намагаюся зустрітися та поспілкуватися з його родичами. Хоча не завжди вдається зробити це швидко: бойові дії диктують свої умови...

Як конфлікт вплинув на ваші стосунки з друзями?

Я зовсім по-іншому оцінив своїх друзів, яких маю чимало як в Україні, так і за її межами. Те, що я знайомий з багатьма людьми і прагну підтримувати з ними добрі стосунки, зараз вкрай важливо для нашої команди.

Яким чином це функціонує?

У більшості випадків мені не потрібно спеціально просити про допомогу, адже люди самі проявляють ініціативу. Вони пишуть або телефонують, запитуючи, в чому можуть бути корисними. Наприклад, викладачі мого університету організували збір коштів для закупівлі обладнання. Або ось мій знайомий з Канади повідомив: "Я зібрав певну суму, хочу вам чимось допомогти!" Ми узгодили список необхідного, і він незабаром приїде в Україну, щоб привезти це. Проте є й інші ситуації: для багатьох, зокрема й серед моїх знайомих, ця війна вже стала чимось далеким і чужим...

Яким чином ми можемо це перетворити?

Необхідно залишатися реалістами: ми повинні усвідомити, що ця війна може тривати довго. Якщо, не дай Бог, ми втратимо інтерес до теми війни та до тих, хто боронить українську землю, це може мати серйозні наслідки для кожного з нас.

Степане, яким чином трансформувалася російсько-українська війна під час вашого перебування на службі?

Все змінилося кардинально. Я пам'ятаю осінь 2022 року, коли наш батальйон розташовувався між селами Спірне і Берестове, на адміністративному кордоні між Донеччиною та Луганщиною. Тоді ми безтурботно прогулювалися осінньою посадкою, адже загроза з боку безпілотників була практично відсутня. Головне — не пропустити артилерійський обстріл або повітряний удар. Перед нами простягалися поля, а за ними величаво височів Лисичанський нафтопереробний завод. Саме звідти росіяни намагалися перейти через поле, щоб атакувати, лише щоб виявити наші позиції. І ми успішно знищували їх ще на підходах до наших лісових масивів. Тепер же характер війни радикально змінився, і вимоги до наших солдатів стали набагато серйознішими.

Ми повинні зрозуміти: якщо дві "радянські" армії змагаються одна з одною, то виграє та, що має більшу чисельність. Отже, нам не слід бути армією "радянського" зразка.

Які ключові напрямки в удосконаленні нашої армії ви вважаєте найважливішими як керівник технологічного підрозділу?

Нам потрібно вкладатися передусім у якість. Вдосконалюватися, навчатися за кордоном та одне в одного. Досвід бійців, які показують найкращі результати в цій війні, масштабувати і впроваджувати в усіх підрозділах. Нам треба дедалі більше вчитися.

Чого ми маємо навчитися передусім?

Ключовим аспектом цієї війни є раціональне використання людських ресурсів. Я завжди наполягаю на необхідності застосовувати кожну людину відповідно до її здібностей. Наприклад, до нас приєднується мобілізований молодий чоловік, який ще вчора проживав на Прикарпатті, і перш ніж зайняти свою посаду, я забезпечую йому проходження бойової підготовки в усіх підрозділах.

Взаємодіятиме з "мавікістами" (операторами дронів Mavic - ред.), пілотами FPV, а також "крилами" і "бомберами", інженерами та водіями... Кожна з цих ролей має велике значення у воєнний час. Однак важливо, щоб кожен знайшов своє місце в цій команді!

Чому це має значення? Ми не є Московією з її практично безмежними людськими ресурсами. Тому нам слід максимально ефективно використовувати наші людські ресурси, щоб витримати це протистояння ще протягом багатьох років.

Які особистості хлопців і дівчат, які служать у вашому підрозділі?

Вважається, що в "Едельвейсі" повинні були служити гуцули, лемки, бойки та інші мешканці Івано-Франківської та Тернопільської областей. Проте насправді в бригаді представлена вся Україна. У моєму підрозділі, наприклад, є люди з Херсона, Дніпра, Харкова, Києва, Чернігова, а також з різних куточків Західної України.

Багато про що ми дискутуємо, часто й підколюємо одне одного. Ми є досить різними за життєвим досвідом та поглядами. Але є дуже багато речей, які нас об'єднують. Наприклад, відповідальне ставлення до своєї роботи. Ось в нас є боєць із Харківщини. Деякі його земляки голосували на минулих виборах за проросійських "півнів". Він - особисто не голосував. І під час бою він викладається на повну, бо добре розуміє: в разі повної окупації Донеччини, де ми зараз працюємо, ворог з новою силою посуне на його рідну Харківщину. Так само ставляться до ситуації хлопці з Дніпра, які воюють разом з нами. Ми формуємо атмосферу братерства, коли всі готові захищати одне одного. Так, у нашій роті можуть виникати певні проблеми - але ми вирішуємо їх. Попри всі обставини, я щасливий, що маю можливість очолювати такий підрозділ.

Як мотивуєте свій особовий склад?

За виконання бойових завдань і просто за те, що наші хлопці повертаються з позицій живими, слід висловлювати вдячність! Ми активно шукаємо різні способи заохочення. Часто на допомогу приходять мої контакти: я телефоную до обласних адміністрацій, щоб вирішити питання, які виникають у моїх бійців вдома. Те саме стосується і нагород: наприклад, я звертався до Дніпропетровської обласної ради, щоб вони вручили свої регіональні відзнаки нашим хлопцям, які продемонстрували відвагу в бойових умовах. Також я контактував з іншими обласними радами, щоб кожен з моїх бійців отримав якусь форму визнання. Вважаю, що всі мої воїни заслуговують на державні нагороди! Оскільки не всі змогли їх отримати, ми використовуємо альтернативні варіанти.

Степане, сьогоднішній етап військових дій все частіше охарактеризовують як "технологічну війну". Які, на вашу думку, основні прояви цього явища?

Перш за все, все відбувається у контексті швидких змін. Мабуть, якби наш підрозділ отримав можливість провести місяць на відновлення в тилу, з нинішнім обладнанням та методами, які ми використовуємо, ми не змогли б виконувати свої завдання. Я пам'ятаю, як наприкінці 2022 - на початку 2023 років я обговорював із своїми командирами необхідність підготовки до "війни дронів". Ця тенденція вже тоді стала очевидною. З того часу ми почали активно розвивати безпілотні технології.

На сьогоднішній день ми невпинно адаптуємося до сучасних викликів. Ми усвідомлюємо, що, подібно до нашого супротивника, застосовуємо різноманітні типи дронів та безпілотних технологій, а також наземні роботизовані системи. Для кожного з цих засобів існують ефективні методи протидії.

Обидва ці аспекти прогресують паралельно, і цю динаміку необхідно постійно усвідомлювати. На жаль, це усвідомлення формується через наші зусилля і жертви, а в багатьох випадках – і через життя наших товаришів.

Отже, наше головне завдання полягає в тому, щоб оперативно обмінюватися набутою інформацією між усіма військовими підрозділами та розширювати її використання, з метою збереження якомога більшої кількості людських життів.

Що сприяє підвищенню ефективності роботи вашої команди?

Це передусім формування ефективної команди. Я не розповідатиму, буцімто я бездоганний фахівець з усього, що літає. Але я намагаюся об'єднати хлопців і дівчат, які є фахівцями кожен у своєму напрямку, і паралельно підтягнути їхній рівень підготовки. Я не буду детально заглиблюватися в усі напрямки нашої роботи. Але моя команда працює і з великими розвідувальними бортами, і з ударними дронами, до яких зараз додаються ще й наземні роботизовані комплекси. Всі ці напрямки роботи, а також логістика і забезпечення, й формують ефективність нашого підрозділу.

Степане, ви відвідали Донеччину з початку війни і протягом останніх чотирьох років активно долучаєтеся до її захисту. Яким чином змінювалося ваше сприйняття цього регіону за цей час?

Згадую подію, яка суттєво змінила моє сприйняття цього регіону. Це сталося в 2022 році, коли я прямував до своїх товаришів з іншого підрозділу. Заїхав у село поблизу Бахмута, щоб з’ясувати, як дістатися до місця призначення, адже навігатор зовсім не працював. Запитав місцеву бабусю про дорогу, і вона відповіла мені бездоганною українською мовою! Після короткої розмови з нею моє ставлення до Донбасу кардинально змінилося.

У багатьох із нас були певні стереотипи, зокрема про те, що майже всі місцеві мешканці - за москалів. А насправді тут дуже багато патріотів України, які допомагають нам і підтримують українське військо. Саме спілкування з такими людьми формує відчуття, що ми єдина країна, за яку ми й воюємо. Бо це все - наша земля. А ще виявилося, що тут не лише терикони. Тут мальовнича природа і надзвичайні краєвиди. Донеччина - класна.

Як переконати українців, що досі воліють залишатися осторонь, допомагати війську і долучатися до нього?

Треба зрозуміти, що це цивілізаційна війна. Вона триватиме ще не рік і не п'ять. І почалася вона не в 2022-му і навіть не в 2014-му. Зараз маємо продовження тієї війни, яка тривала сотні років тому. І доки росія існуватиме, вона сприйматиме нас як загрозу для себе.

Який ключовий урок ви винесли з цієї війни?

Наразі головний наш здобуток - що ми збереглися як країна. Чотири роки тому путін дійсно був переконаний, що за 2-3 тижні він зайде в Київ. Але на нього чекала одна несподіванка - це український народ. Народ, який самоорганізовувався на Майданах, зміг замінити собою потужну армію і стати цією армією! Ми аж ніяк не є безнадійними: ми маємо перспективу як нація. Залишаючись на своїй землі, ми завжди будемо являти загрозу тиранії, яка існує на Сході.

Врешті-решт, наша мета полягає у створенні на основі українських збройних сил армії для всієї Європи. Ми прагнемо навчити Європу та увесь західний світ захищати себе. Наше завдання - докласти всіх зусиль, щоб Україна не була лише буферною зоною, якою багато хто бажає нас бачити. Ми прагнемо зайняти те місце, яке заслужили своєю кров'ю, життям та багаторічною боротьбою.

Степане, які рекомендації ви могли б надати новобранцям, які щойно приєднуються до збройних сил?

Хотів би поділитися свіжими враженнями з подій, що нещодавно відбулися на нашій позиції. Мені довелося організовувати евакуацію наших бійців: двоє поранених були перев'язані в укритті і підготовлені для вивезення в тил, поки ще двох загиблих не вдавалося знайти. Я вирвався з бліндажа, і в цей момент вороги помітили мене та підняли дрон з оптоволокна. Я метнувся стежкою через густі зарослі — давно так не бігав! Продовжував бігти, поки FPV не зачепився за гілку і не вибухнув. У ту мить я зрозумів, що мої тренування з регбі не пройшли даремно. Вся фізична підготовка та навички маневрування, які я здобув, справді врятували мені життя.

Друзі, якщо ви вступаєте на військову службу, пам’ятайте: хороша фізична форма може врятувати життя! Тому я завжди заохочую своїх військових до занять спортом. У вільний час ми займаємося активними іграми, тренуємося на турниках, бігаємо — кожен обирає те, що йому до душі. Не забувайте про спорт, хлопці та дівчата! Нам ще знадобляться сили для відбудови України!

На завершення, хотів би дізнатися про ваші майбутні плани. Які у вас наміри після досягнення перемоги?

Перший тиждень - просто святкуватимемо (посміхається). А як застілля завершиться - будемо далі Україну розбудовувати. В нас ще дуже багато роботи!