"Мрію стати свідком краху московської імперії". Так висловлюється оунівець і учасник Кенгірського повстання в програмі "Життєві історії" на Експрес онлайн.
Ветеран, який боровся за незалежність, святкує своє столітнє життя.
Микола Корольчук з'явився на світ у селі Петранка, що на території Станіславівського воєводства (тепер - Івано-Франківська область), в родині селян. У нього було двоє братів. Коли Миколі виповнилося два з половиною роки, його мати пішла з життя. Батько одружився повторно, і в новому шлюбі у них народилося ще троє дітей.
Микола завершив лише п’ять класів польської школи. "Тато походив з небагатої родини, і на всіх дітей припадали лише одні чоботи. Тож той, хто першим прокидався, брав їх і йшов до школи," – згадує донька ювіляра Світлана Ленів. Варто зазначити, що до сьогодні прикарпатець із задоволенням декламує польською мовою вірші, які вивчив ще в дитинстві.
У віці 16 років Микола став членом молодіжної організації ОУН, відомої як "Юнацтво". У селі Петранка налічувалося 12 учасників цього підпільного руху. Час від часу до них завітали представники Проводу ОУН з Калуша і Львова, які організовували навчання поблизу села Камінь. Миколі було доручено виконувати роль зв'язкового. Спочатку хлопець доставляв "штафети" (таємні листи) до упівців, а згодом почав перевезення продуктів для партизанів на підводі. За словами Світлани Ленів, її батько в підпіллі мав псевдонім "Соловейко" і неодноразово зустрічався з командирами УПА Василем Андрусяком і Петром Мельником.
28 жовтня 1944 року Микола Корольчук і двоє його товаришів були арештовані енкаведистами під час перевезення продуктів до села Грабівка, де напередодні відбувся бій. Спочатку їх планували розстріляти, але врешті-решт вирішили відправити до в'язниці. Два підпільники, Григорій Дутчак і Степан Мердух, які також потрапили за ґрати разом з Миколою, не витримали жорстоких катувань і загинули. Миколу ж, відомого під псевдонімом "Соловейко", засудили до 10 років у виправних таборах та позбавили громадянських прав на 5 років. Його відправили до Степлагу — табору суворого режиму, розташованого в казахському селищі Кенгір. Тут йому присвоїли номер СК-937, який він змушений був носити на плечах, рукаві та нозі. Бараки закривалися о 22:00 і відкривалися о 6:00 ранку. У таборі утримували понад 10 тисяч ув'язнених, з яких майже третину складали жінки. Миколі, як і іншим засудженим, доводилося працювати над будівництвом Кенгірського водосховища, заводів і фабрик, а також видобувати руду в шахтах і кар'єрах. Умови праці були надзвичайно важкими, а харчування — вкрай недостатнім. Жорстокий режим та знущання з боку наглядачів призвели до спалаху повстання.
"За спогадами мого батька, у повстанні брали участь більш ніж сім тисяч в'язнів, здебільшого політичних, -- розповідає Світлана Ленів. -- 16 травня 1954 року в таборі було оголошено загальний страйк. Батько був упевнений, що всіх можуть вбити. Проте він також відчував єдність серед українців, яких вважав своїми побратимами. Вийшов з табору батько у 1956 році. За документами, йому ще п'ять років забороняли повертатися в рідне село. Але, ризикуючи, він знищив ці документи. У селі він сказав, що відбув покарання, "виправився" і готовий "почати нове життя"."
Микола став працювати електриком на пилорамі, електрифікував новозбудовану школу. Цей фах здобув у таборі, а на волі доповнив свої знання навчанням на курсах. Ще й опанував роботу зварювальника. Із дружиною Ольгою прикарпатець познайомився у рідному селі. Молодша на дев'ять років дівчина працювала бухгалтеркою, а згодом -- кухаркою в дитсадку. Корольчуки збудували нову хату, у них народилися двоє дітей: син Роман і донька Світлана. Тепер у дідуся четверо онуків та шестеро правнуків. Усіх свого часу допомагав глядіти, навчав молитися. Дружина померла вісім років тому.
Коли Україна здобула свою незалежність, Микола Корольчук активно спілкувався з молоддю, ділячись історією боротьби Української повстанської армії та Кенгірського повстання. Він також займався діяльністю у церковній спільноті, виконуючи обов'язки старшого брата у місцевій греко-католицькій парафії. "Вірю, що саме віра в Бога допомогла татові пережити важкі часи, і тепер він щодня молиться за своїх товаришів по табору, які вже пішли в інший світ, а також за Україну," – зазначає донька ювіляра. "В цілому, батько має добрий стан здоров'я. Щоранку він насолоджується чашкою легкої кави та 20 грамами коньяку з медом. Його розум залишився ясним, пам'ять – чудовою, а зір – настільки гострим, що він може дивитися телевізор без окулярів і все коментувати. А його антистресом став улюблений домашній кіт."
Своє сторіччя борець за незалежність України зустрів з глибокою вдячністю до Бога, адже зміг дожити до таких поважних років у доброму здоров'ї. Але одне його непокоїть – це жахлива війна. "Росія прагне знищити нас як національність. Але вони цього не досягнуть," - стверджує ветеран УПА. "Я мрію стати свідком остаточного краху кривавої московської імперії".
