Між Гітлером і Сталіним: Які жертви понесла Україна під час Другої світової війни.
22 червня відзначається як День пам'яті та скорботи за жертвами війни.
У цей день російські пропагандисти знову будуть наголошувати на "віроломному нападі" нацистської Німеччини на Радянський Союз, прагнучи забути про те, що в період з 1939 по 1941 рік СРСР був одним із найвірніших союзників Гітлера. Пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний у серпні 1939 року, з його секретними угодами, що визначали сфери впливу обох країн у Східній Європі, фактично дав старт Другій світовій війні.
Україна ж у червні 1941-го опинилася в епіцентрі протистояння двох людиноненависницьких режимів. 22 червня для українців було ознаменоване не тільки бомбардуваннями Києва, Львова, Житомира, Одеси, вторгненням нацистської армії і за кілька днів - однією із наймасштабніших танкових битв у районі Луцьк - Броди - Дубно - Рівне, яка завершилася крахом радянської оборони і відкрила шлях нацистам на Київ.
Ці дні стали справжньою трагедією для західноукраїнських земель, з таким пафосом "визволених" Сталіним у 1939 році. Тоді, практично одразу після пропагандистських урочистостей під назвою "Золотий вересень", тут почалися жорстокі репресії - тисячі українців і поляків були заарештовані, розстріляні, вивезені в Сибір. Тюрми НКВД були переповнені. З початком нацистського вторгнення, не маючи змогу евакуювати в'язнів, Сталін дав наказ їх просто знищити. 22-23 червня 1941 року НКВД розпочало масові розстріли в'язнів в тюрмах і таборах. Протягом двох тижнів було вбито близько 22 тисяч людей, яких переслідувала переважно за політичні переконання. Їх розстрілювали, закидали гранатами, добивали штиками. Коли радянські війська відійшли із західноукраїнських міст, люди побачили на тюремних подвір'ях гори трупів. У багатьох жертв тюрми на Лонцького у Львові, Дем'янового Лазу в Івано-Франківську, Луцької, Дубенської, Ковельської, Володимир-Волинської та інших тюрем на тілі були сліди жорстоких катувань.
У червні 1941 року радянська влада ініціювала повторні арешти і примусову "евакуацію" до Сибіру і Казахстану для знакових представників української інтелігенції. 28 червня зі Львова до Києва було під конвоєм було відправлено сина Івана Франка, одного з батьків української військової авіації, письменника і винахідника Петра Франка - далі його доля невідома. У вересні в товарному вагоні по дорозі на заслання помирає письменниця і перекладачка, член Центральної Ради Людмила Старицька-Черняхівська - її тіло просто викинули з потяга. Поета Володимира Свідзінського разом з іншими арештантами у жовтні енкаведисти просто спалили в господарській будівлі в селі Непокрите на Харківщині. В тюрмі чи таборах опинилися (і не повернулися звідти) мовознавець Агатангел Кримський, письменниця Оксана Стешенко, архітектор Михайло Дяченко та інші представники української інтелігенції.
Друга світова війна важким катком прокотилася по території України. З 22 червня 1941 року, коли німецькі війська перетнули кордон СРСР, і до кінця листопада 1944 року бойові дії на території України не припинялися ні на день. Впродовж усієї німецько-радянської війни тут була найбільша концентрація військ та озброєння воюючих сторін. Майже половина стратегічних операцій, проведених з 1941 по 1944 роки, відбулися на наших землях.
Україна зазнала одних із найзначніших втрат під час Другої світової війни. Це сталося як внаслідок жорстоких дій нацистів, відповідальних за трагедію Бабиного Яру, знищення Корюківки, Старої Гути, Корольчої та ще близько 250 українських сіл, тисячі людей, які загинули в концтаборах, відомих як "фабрики смерті", так і через безглузді рішення радянського командування. Наприклад, під час форсування Дніпра в листопаді 1943 року, за різними оцінками, загинули від 417 тисяч до майже мільйона червоноармійців. Серед них були й "чорносвитники" — молоді хлопці віком 16-19 років, мобілізовані після деокупації радянськими "польовими військкоматами", яких відправляли на фронт без належного обмундирування та зброї, позначаючи їх як "пособників нацистів", які повинні "виправдати свою провину" за час окупації. Доля цих юнаків яскраво відображена у спогадах Анатолія Дімарова, який також був змушений йти в атаку на ворожу позицію, тримаючи в руках лише шматок цеглини замість гранати.
Під час Другої світової війни загальні втрати України оцінюються в межах 8-10 мільйонів осіб, з яких близько половини становили цивільні особи. Це означає, що майже 25% населення країни того часу загинуло. До цього слід додати трагічну долю кримськотатарського народу, який у травні 1944 року був депортований з рідного Криму до Середньої Азії. Внаслідок цих подій загинуло близько 20% кримських татар – від 35 000 до 40 000 осіб з більш ніж 183 000 депортованих.
Сталін, привласнивши собі звання "однозначного переможця нацизму", отримав амністію в очах світової спільноти щодо злочинів свого режиму. Росія, ставши правонаступницею СРСР, перетворила цю "перемогу над нацизмом" на культ, замовчуючи всі "незручні" аспекти історії та нав'язуючи Європі і світу свою версію подій. Тепер це безкарне зло, яке фактично перетворилося на новітній нацизм, загрожує не лише Україні, але й усій Європі.
Отже, важливо пам'ятати про 22 червня 1941 року та обговорювати цей день. Варто згадати кожну загублену душу, звертаючи увагу на їхні імена та особистості. Однак, не слід обмежуватися лише злочинами, скоєними нацистами; необхідно також враховувати спільну відповідальність за воєнні злочини та злочини проти людяності під час Другої світової війни з боку як нацистської Німеччини, так і комуністичного СРСР. У випадку з СРСР ці злочини торкнулися, зокрема, власних громадян, чиє життя для радянського тоталітарного режиму практично не мало значення.
Ми повинні переосмислити уроки, які нам залишила історія, і дати можливість світу побачити їх. У цьому полягає ключ до нашої витривалості та майбутніх досягнень. Це також є вираженням нашої віри в те, що фраза "Ніколи знову" врешті-решт перетвориться з простого заклику на глибоке усвідомлення нашої відповідальності за світ, в якому існуємо, і за його майбутнє.
