Мистецтво як острівець безпеки: як переселенці в Ужгороді та Косові формують нові культурні традиції.
З початку повномасштабної війни багато організацій та підприємств релокувалися на захід України. Йдеться не лише про промисловість - митці теж переїхали у пошуках прихистку, й тут, на новому місці, доповнюють і збагачують культурне життя громад.
Отже, Косів, що знаходиться в Прикарпатті і відомий своїми ремеслами та ткацькими традиціями, став новим місцем для ткацького ательє "Вандра Рагз", яке переїхало з Херсонщини. Тим часом театральна спільнота Ужгорода прийняла акторів та режисерів з різних міст сходу та півдня України. Тепер у місті функціонує театр-студія для переселенців під назвою "УжІК". Нещодавно вони також відвідали Франківськ з гастролями, повідомляє видання Репортер.
Килими з Херсонщини - на Гуцульщину
Косів, гуцульське містечко, славиться своїми традиційними ремеслами та мистецтвом. Тутешні майстрині створюють унікальні гуцульські килими, а також працюють у майстернях, де виготовляються ліжники та проводиться вибійка. Відомий на весь світ косівський керамічний стиль вже кілька років входить до переліку об'єктів культурної спадщини ЮНЕСКО. Окрім цього, Інститут прикладного та декоративного мистецтва в Косові щороку готує нове покоління талановитих художників.
Досліджуйте: Ткацька область. Як у Косові зберігають традиційні ремесла (ФОТО, ВІДЕО)
Не є дивом, що це місто стало домівкою для ткацької майстерні "Вандра Рагз" з Каховки. Цей бізнес був заснований українсько-шведською парою в 2006 році, коли вони проживали в селищі Любимівка, що знаходиться неподалік Каховки.
Я шукала шлях створення робочих місць для жінок, - ділиться засновниця ткацького ательє "Вандра Рагз" Лариса Боден. - На той момент я ще не знала нічого про ткацтво й килимарство. Завдяки чоловікові я познайомилася зі шведськими партнерами, які займалися виробництвом тканин під брендом "Вандра Рагз", хоча їхні обсяги були досить невеликими. Це викликало в мене інтерес, і ми вирішили спробувати втілити цю ідею в Любимівці.
Ательє розпочало свою діяльність з набору п'яти перших ткаль, закупивши старий верстат, і запустило виробничий процес. Наприкінці 2021 року на "Вандра Рагз" у Каховці вже працювало близько 40 жінок на 13 верстатах.
А тоді почалося повномасштабне вторгнення, Каховку окупували з перших днів. Лариса Боден каже, спочатку всі були розгублені й не знали, що робити. Замовлень багато, але доправити їх за адресами та замовити нові матеріали - майже неможливо. Так протрималися до квітня, а тоді вирішили, що треба релокуватися.
На той час 10 жінок погодилися виїхати, якщо ми знайдемо безпечне місце, - розповідає співвласниця ательє. - І це була моя відповідальність перед працівниками, які були готові їхати в нікуди. Тоді почала шукати місце для релокації, адже перебувала на підконтрольній Україні території. Об'їздила 5-6 локацій, але це все були пропозиції від комерційної нерухомості. А хотілося мати підтримку від держави та місцевої влади.
В той час пані Лариса мала зустріч із міським головою Косова Юрієм Плосконосом, і, за її словами, отримала підтримку та розуміння. Крім того, виявилося, що є готове приміщення, що не вимагало фінансових вкладень на ремонт. Ткалі, які вирішили переїхати, подолали нелегкий шлях з окупованої Херсонщини до Прикарпаття. Так почалася діяльність "Вандра Рагз" у Косові.
Злилися традиції з сучасними тенденціями.
Перевезти на Івано-Франківщину вдалося лише дев'ять верстатів - найбільші та найменші залишились у Каховці. Тож релоковане підприємство було змушене терміново шукати виробників необхідного обладнання. І це були не всі виклики.
Ми втратили практично всі обігові кошти. Мені довелося домовитися з клієнтами, щоб вони зробили нам передоплату майже на пів року, - пригадує Лариса Боден. - А з постачальниками - що вони відвантажать нам неймовірну кількість вовни - 5-6 тонн - в кредит. Кредитні терміни були 180 днів - це просто фантастично, ми їм дуже вдячні.
Але вже у вересні 2022 року провели урочисте відкриття, на яке завітав посол Швеції в Україні Тобіас Тиберг. На кінець 2022 року у "Вандра Рагз" працювали 25 ткаль. Зараз - удвічі більше, але пошуки людей не припиняються.
Коли ми тільки приїхали у Косів, дуже багато ткаль старшого віку казали: "Я тут все знаю, я прийду до вас працювати". Та коли вони бачили наші верстати, казали, що це трохи інше. Наші верстати складніші, техніки більш різноманітні, - каже пані Лариса. - Ми не робимо традиційні гуцульські килими. Наші роботи - це поєднання традицій, майстерності й сучасного дизайну. Ті самі ткацькі техніки, що й в Україні, існували століттями також у Скандинавії, Румунії, Марокко. Ми їх використовуємо, але в іншій кольоровій гаммі, й вони сприймаються інакше. Я не можу сказати, що ми робимо етнічні килими якоїсь країни. У нас - міжнародний продукт для міжнародних клієнтів.
Складнощі в пошуку працівників - це єдина причина, чому пані Лариса іноді шкодує, що обрала для переселення таке маленьке містечко, як Косів. Вона також зазначає, що їй довелося адаптуватися до нових звичаїв та менталітету місцевих людей: враховувати церковні свята, зауважити, що тут працюють пізніше, ніж на півдні, та завжди мати запас кави на кухні – адже це традиційний напій. Наразі шукають ткаль не лише в Косові, а й у сусідніх селах громади. Всім працівникам компенсують витрати на проїзд, а внутрішньо переміщеним особам щомісяця додають фінансову підтримку – це стало ініціативою Лариси Боден.
Ознайомтеся з: З візерунками наших предків. Як косівська "Ґушка" відроджує мистецтво виготовлення ліжників (ФОТО)
Серед переваг перебування в Косові варто відзначити Інститут прикладного і декоративного мистецтва, з яким ткацьке ательє активно співпрацює.
У нас багато ткаль відправляються у літню відпустку, і їх місця займають студенти. Ми також прагнемо організовувати захоплюючі заходи. Нещодавно, наприклад, професорка з Швеції Каміла Ілієфскі провела у нас майстер-клас для ткаль, а також цікаву лекцію для викладачів і студентів нашого інституту, - розповідає Лариса Боден. - Ми намагаємось налагоджувати співпрацю і з іншими навчальними закладами, які мають факультети ткацтва, такими як Львівська національна академія мистецтв.
Оновлене існування цеху килимів.
Ткацьке ательє "Вандра Рагз" розмістилось у "Центрі карпатської культури", поруч з гончарною майстернею "Горно" Сергія Дутки. Це відновлена будівля колишнього килимового цеху, збудована у 1930 році, тож місце вже десятиліттями зберігає творчу енергію. У 2018 році в рамках транскордонного проєкту з країнами ЄС розпочалося його відновлення.
У 2022 році громадська організація "Вільні" переїхала з Запоріжжя до цього приміщення. Відтоді колишній виробничий цех перетворився на платформу для культурних заходів, що об’єднують переселенців та місцевих митців, виробників і всіх охочих долучитися до спільноти.
Зокрема, вже три роки на цьому місці організовують благодійні ярмарки, на яких проводять гончарні та інші творчі майстер-класи, продають ручні вироби та збирають кошти на підтримку ЗСУ. Наприклад, напередодні святкування дня Святого Миколая цього року також відбудеться "Теплий базар".
Ми втілювали проєкти, які були спрямовані на розвиток підприємницької, ремісницької діяльності, культурні події. Таким чином змогли об'єднати місцевих жителів, релокованих, - розповідає співзасновниця громадського фонду "Вільні" Ганна Романова. - Наша організація релокувалася в Косів, але ми продовжуємо роботу і в Запоріжжі. Там у нас є два постійні проєкти - з підтримки дітей з надолуження освітніх втрат і підтримки родин, які перебувають у складних умовах. А у Косові інший фокус уваги - більш культурний. Хоч зараз ми сфокусували увагу на підтримці військових та їхніх родин. Так, запускаємо групу підтримки та відпочинкові кемпи для військових, ветеранів і їхніх сімей.
Тож тут, в атмосфері творчої співпраці, "Вандра Рагз" продовжує виготовляти свої вироби - у першу чергу, для закордонних замовників.
Ми співпрацюємо з 13-17 країнами по всьому світу і пропонуємо широкий асортимент продукції: від килимових доріжок до величезних килимів розміром 6 на 12 метрів, - розповідає Лариса Боден. - Кожен наш килим унікальний, адже ми виготовляємо їх виключно за індивідуальними замовленнями клієнтів. Щомісяця виробляємо приблизно 450 квадратних метрів килимів. Найбільший попит спостерігається в листопаді, перед святом Різдва. У серпні наші клієнти зазвичай відпочивають, і це час, коли ми займаємося створенням нових колекцій. Січень також є спокійнішим, але у нас запланована виставка в Парижі, тому в нашому ательє завжди є робота.
До речі, "вандра рагз" - зі шведської значить "килим, по якому зручно ходити". В ательє кажуть, що планують і далі розширятися, до кінця року придбати ще кілька верстатів і набрати ще більше ткаль. Бо коли є попит на українське, треба його підтримувати.
Ознайомтеся: Майстер з Косова Марко Луканюк виготовляє унікальні бартки з плетеними ручками (ФОТО, ВІДЕО)
З гастролями у Франківськ
Кілька днів тому театр-студія переселенців "УжІК" завершив гастрольний тур в Івано-Франківську, де презентував виставу "Чекаючи на Ґодо". Це не перший візит ужгородських акторів до цього міста; вони вже мали нагоду брати участь у щорічному Шекспірівському фестивалі в червні. Саме з творів Шекспіра розпочалася історія театру "УжІК". Слід зазначити, що поштовхом до його створення стали події повномасштабного вторгнення.
У кінці лютого 2022 року в Ужгород почалася евакуація українців з інших областей. У цей період режисер В'ячеслав Єгоров, який саме захищав свою дипломну роботу, мав намір поставити виставу "Король Лір". Проте через війну, що розпочалася, співпрацювати з акторами стало важко, а потреби суспільства змінилися. Поряд з простором Cinema space, де В'ячеслав проводив творчі зустрічі, відкрили безкоштовну їдальню для переселенців. Багато людей відвідували цей заклад, приводячи дітей на театральні вистави. Дорослі ж шукали способи впоратися зі стресом, і коли В'ячеслав запитував їх: "Чи не хочете спробувати себе на сцені?", багато хто охоче погоджувався.
Люди прагнули, щоб у їхніх думках панувала не лише війна, адже це було надзвичайно важко, особливо коли сім'ї розлучалися, а кожен переживав свою власну трагедію. Тому виникла ідея створити арттерапевтичний простір. З одного боку, це стало можливістю для здачі дипломної роботи, а з іншого - реалізацією творчих амбіцій. У той час в Ужгороді перебували відомий український кінопродюсер Андрій Суярко та закарпатський документаліст Дмитро Гришко, які висловили бажання зафіксувати процес створення цього проєкту на камеру, - згадує В'ячеслав Єгоров.
До початкового складу театру-студії увійшли художниця з Харкова, вчитель з Ірпеня, студентка з Кривого Рога, працівниця підприємства з Чугуєва, а також офіціанти та робітники. Усі вони неймовірно швидко трансформувалися, відчули прилив натхнення і за короткий час оволоділи основами акторської майстерності, запозичивши дух театру.
Вже за два місяці роботи В'ячеслав Єгоров поставив дві повноцінні вистави, з якими дебютував в Ужгороді та поїздив по області: "Король Лір" і "Чекаючи на Ґодо".
Актори також виступали в різних замках Закарпаття. У 2023 році завдяки грантовій програмі вдалося реалізувати турне Україною. Того ж року вийшов документальний фільм про театр переселенців в Ужгороді, прем'єра якого відбулася в Лос-Анджелесі. Також була поставлена вистава "Маклена Ґраса". У 2024 році театр "УжІК" відправився на гастролі до Великобританії, де їхній виступ в Королівському Шекспірівському театрі зібрав повний зал.
Лише за дві години всі квитки на три вистави в Стратфорді-на-Ейвоні розійшлися.
За цей період склад нашого театру-студії зазнав певних змін. В умовах, коли люди не можуть точно планувати своє життя і часто змушені переїжджати, важливо було проявити гнучкість, щоб зберегти наш проект. Наразі з першого складу залишилися лише двоє акторів, а також приєдналися нові таланти з 2023 року. Ми не є комерційним проектом і не отримуємо заробітної плати; мали декілька грантів, але це не забезпечує стабільності, - ділиться В'ячеслав Єгоров.
Ознайомтеся з думками Дмитра Леки: "Коли отримуєш свободу, з’являється прагнення працювати на максимум" — про його досвід у Франківському драмтеатрі, віру, танці та війну.
Це місце, де люди приходять для життя, самовдосконалення та творчої діяльності.
Однією з перших актрис Ужгородського театру стала Олена Аляб'єва, яка в перші дні повномасштабної війни залишила Харків і оселилася в Ужгороді.
Ми з родиною опинилися у тимчасовому притулку ПАДІЮН (палац дітей та юнацтва) як вимушені переселенці. Саме там я помітила оголошення про кастинг до театру, яке висіло на стіні, - згадує Олена. - Я завжди захоплювалася театром, але раніше лише спостерігала за виставами. Тож вирішила, чому б не спробувати себе у новій ролі. Це могло стати гарним способом відволіктися від важких обставин. Ми були в розпачі, не знали, що чекає на нас далі. Я не сподівалася пройти відбір, але все ж вирушила на кастинг. І ось вже три роки я граю в театрі. З такого маленького початку виріс неймовірний проект, і я безмежно щаслива бути його частиною.
Олена каже, що в Ужгороді адаптувалася: "Мені дуже подобається це місто, воно таке атмосферне. Я навіть з перших не відчувала, що я десь у чужому місці. Я художниця, тобто працюю вдома, мені легко було продовжувати те, чим я займалась в Харкові", - додає жінка.
Дочка Олени навчається у третьому класі в Ужгороді, а її чоловік знайшов нову роботу. Іноді їх запитують, чи планують вони повернутися на батьківщину. "Ми, звичайно, маємо бажання повернутися, але також хочемо залишитися тут. Не знаю, як це можна поєднати, адже Ужгород став для нас другим домом. І це абсолютно щиро," - ділиться своїми думками акторка театру-студії "УжІК".
Серед учасників трупи можна знайти Андрія Хоміка, який грає на скрипці і раніше працював у одному з ялтинських палаців. Христина родом з Нікополя, Олена з Харкова, а також Геннадій Єжков і Тетяна Глишевська, що також походять з Харкова. У нашому колективі представлені актори з Донецька та Луганська, які вже двічі стали переселенцями. Одна з актрис наразі мешкає у Берліні, куди вона потрапила через маршрут Луганськ-Одеса-Ужгород. Також є ті, хто повернувся з-за кордону в Ужгород і вирішив долучитися до нашої трупи.
Читайте: Ми танцювали, де могли. Як у Франківську етнодвіж "Плиска" навчає народних побутових танців
Театр студія експериментує і розвивається в вільному напрямку. І це дає, за словами Юлії Єгорової, адміністраторки театру, певну свободу. "Переселенці - це люди, легкі на підйом. Вони так також в експериментах мають можливість трошки розслабитися і творити мистецтво. Взагалі мистецтво дуже багато говорять про терапію, але я би не сказала, що ми приходимо лікуватися. Ми приходимо жити, розвиватися, займатися творчістю", - пояснює Юлія. - Зараз ми працюємо над тим, щоб був подвійний склад для поїздок на гастролі. Як тільки ми виходимо за межі Ужгорода, відчуваємо свою потрібність Україні. Наш приїзд дуже дивує переселенців, тих, хто опинився, наприклад, у Франківську, у Львові. Людей це надихає".
Серед нас є як аматори, так і професіонали. У Британії, зокрема, існує практика, коли аматори вливаються в професійний колектив. Це робить вистави живішими, більш щирими, оскільки вони грають вільніше, без усталених штампів. Проте й професіоналів у нас чимало. Наприклад, акторка Херсонського театру, яка зіграла понад 60 ролей, нині долучилася до нас. До нас приєднуються й актори з інших міст, зокрема з Ірпеня. Олексій, який викладав там у школі, весь рік їздив туди-сюди, але тепер сподівається знайти роботу в Ужгороді й більше бути з нами. Олена Аляб'єва, яка починала з нами нині настільки універсальна, що може зіграти будь-яку роль, навіть короля, - розповідає Юлія Єгорова.
Вистава "Чекаючи на Ґодо", яку наразі представляє театр, є надзвичайно важливою для сьогодення, зазначають в УжІКу.
Цей театр абсурду, що з'явився у Парижі після завершення Другої світової війни, став абсолютно новим культурним явищем. "Коли Самюель Беккет створив свій твір, його сценічну адаптацію реалізував колектив творчих особистостей, подібний до нашого. Вони змогли вловити всю глибину його задуму та донести ідеї абсурду до глядача. Саме після прем'єри цієї п'єси Беккет був удостоєний Нобелівської премії", - зазначає Юлія Єгорова. - "Я вважаю, що такі звернення - дослідження суттєвих тем через мистецтво - є основою театру. Сьогодні театр абсурду звучить особливо актуально. Адже ми живемо в епоху, коли багато людей не знають, куди рухатися, як діяти, як вибудовувати своє життя. Навіть ті, хто вже має власне житло, залишають його, аби вирушити в невідомість".
У всіх нас є власна роль: як у повсякденному житті, так і на театральній сцені.
Геннадій (Гектор), який приїхав в Ужгорода з Харкова на третій день повномасштабного вторгнення, потрапив в театр разом з дружиною, але вже після комісування з війська. Виконує роль "людини в чорному", у дружини - своя роль. "До війни я грав у дитячому театрі в Харкові. У театр "УжІК" потрапив, коли волонтери з дружиною у пункті незламності, - пригадує Геннадій. Каже, що ця театральна атмосфера та причетність до неї робить розкутим. І дуже цікаво спостерігати за роботою режисера.
Крістіна з Нікополя, переселилася сюди майже три роки тому з сім'єю: з дітьми, з 82-річною бабусею. "Я ходила на виставу "Король Лір" і побачила цей театр на сцені. А потім були думки, щоб піти до них грати. І тільки от минулого року влітку я наважилася запитати, чи буде якийсь кастинг. Тепер я граю Лакі у виставі "Чекаючи на Ґодо" та жінку у виставі "Маклена Ґраса". Я з сім'ї циркових артистів, з трьох років на сцені була. Навчалася у театральній студії в Нікополі", - розповідає Крістіна. Жінка цього літа закінчила медичний коледж, пройшла курси косметолога і працює у сфері естетичної косметології. Клієнти також ходять на вистави "УжІКа".
Два місяці Крістіна відвідала рідний Нікополь: "Це постійні обстріли, по шість- вісім обстрілів на день. Дрони, важка артилерія. Коли ми звідти виїжджали, не знали, куди їдемо. Було дуже важко. Спочатку ми жили в реабілітаційному центрі в Ужгороді, зараз в гуртожитку, бо центр закрили. Ми взагалі були вперше на Закарпатті, складно було адаптуватися мені, дітям. А зараз вони ходять сюди в музичну школу, на тренування, знайшли вже друзів. І от вже трошечки легше стало. Я, коли пішла в театр, знайшла друзів, коло спілкування, таких самих творчих людей, як і я".
Киянка Валерія Косенко завжди любила театр, колись грала на сцені, потім вчилася на театральному, згодом пішла у вокал. Має диплом естрадної співачки. В Ужгород переїхала на початку війни, тоді ж познайомилася з Юлею та В'ячеславом, але приєдналася до театру нещодавно.
Наразі я виконую роль Корделії у виставі "Король Лір". Команда дуже швидко мене прийняла, і творчий процес розвивається чудово. Єдине, що викликало певні труднощі, це вміння слухати нового режисера і зрозуміти його бачення того, що він хоче побачити на сцені. Тут важлива підтримка друзів, творчий запал та можливість вивільнити всі емоції, навіть негативні. Це надзвичайно допомагає психологічно, - ділиться своїми враженнями Валерія.
Наразі творчий колектив працює над створенням двох нових спектаклів: "1984" і "Гамлет".
Читайте: Далі - Голлівуд. Як 17-річний Олександр Василів із села на Богородчанщині знімає фільми з тисячами переглядів
Цього року поїздка на Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківськ справила на нас неабияке враження. Наш театр має потенціал для подальшого розвитку Шекспіріади, і ми впевнені, що наш підхід приверне увагу глядачів. Я сподіваюся, що ми також матимемо можливість відвідати театральний фестиваль в Авіньйоні, а, можливо, ще раз вирушити до Британії," - ділиться планами режисер. Разом із командою він навчився працювати в умовах постійних змін та нестабільності, а також пережити трагічні події. Проте саме ці обставини, на його думку, дозволяють акторам природно вживатися у свої ролі та справляти значний вплив на аудиторію.
Авторки: Ольга Романська та Ірина Бреза.
Ця стаття була створена в рамках ініціативи "Зміцнення стійкості українських медіа", яка реалізується за сприяння Фонду Ірондель (Швейцарія) разом з Інститутом регіональної преси та інформації (IRMI, Україна). Проект фінансується за рахунок Фонду "Швейцарська солідарність". Всі висловлені думки є особистими поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фонду Ірондель чи IRMI.
