"Всі ми переживаємо кризу": розповідь про біженку-психолога з Харкова, що допомагає українським жінкам у Нідерландах.
Сьогодні, 20 червня, відзначається Всесвітній день біженців. Внаслідок агресії з боку Москви, згідно з даними Агентства ООН у справах біженців, на даний момент у світі налічується 6,918 мільйона біженців з України. Кожен з них має свою унікальну історію, сповнену втрат, страждань, страху та смутку. Сьогодні ми на порталі МЕТА хочемо поділитися однією з таких історій. Це розповідь про психологиню Марину Федосову з Харкова, яка, будучи вагітною та маючи на руках 2-річну дитину, була змушена залишити свій дім під звуки обстрілів...
Біженство - це не радісна подорож.
ООН проголосила цей день, щоб привернути увагу світової спільноти до того, що біженець — це людина, яка залишає свою країну не з метою пошуку кращих можливостей, а внаслідок загрози для свого життя чи свободи.
Усі ми й також світ маємо пам'ятати, що українські біженки виїхали за кордон не за власним бажанням - а тікаючи від страшної насильницької війни з чисельними російськими воєнними злочинами. Почасти тягнучи на собі дітей, людей похилого віку та з інвалідністю.
Життя біженки в Берліні, Парижі, Празі і Варшаві - це не просто легка подорож або довга відпустка. Це щоденна боротьба за існування, сповнена постійних тривог за рідних, які перебувають під обстрілом або в окопах, за рідні домівки та міста. Крім того, допомога від країни-приймача, яка з кожним місяцем нашої затяжної війни стає все меншою, є мізерною. А також існує велика проблема з можливостями працевлаштування за спеціальністю, які обмежені до мінімуму.
Вчительки, лікарки, бухгалтерки та інженерки з України, які раніше займалися висококваліфікованою працею, за кордоном часто опиняються в ролі прибиральниць, посудомийок, збирачок полуниці чи покоївок. Марина Федосова, українська психологиня, яка втекла від війни до Нідерландів, є, на жаль, винятком із цього сумного правила. Лише вона знає, які труднощі та страхи їй довелося подолати, щоб підтвердити свою кваліфікацію в Європі та почати працювати психологом у муніципалітеті.
В основному, я співпрацюю з українськими жінками, які були змушені залишити свою країну через військові конфлікти. Моя мета – підтримати їх у пошуку внутрішньої сили, відновленні самооцінки та створенні нового життя.
З Харкова до Хаперта - кілометри смутку та тривоги: "історії можуть відрізнятися, але біль залишається спільним"
Перед початком війни Марина проживала в Харкові в сім'ї, де панувала гармонія. Вона працювала психологом і мала власну практику. Її діяльність включала ведення групових занять, а також надання підтримки жінкам і підліткам.
Моє існування мало глибокий зміст. Я була серед тих, хто цінував розвиток і справжність. Мала захоплення, яке приносило радість, та місто, яке стало моїм другом. Я відчувала, що мій дім – це укриття, де я знаходила силу. І важко було повірити, що все це може змінитися за одну ніч.
Вона та її чоловік - родом з Харкова. Раніше вони навіть працювали разом в Національній гвардії України. Наразі Марина оселилася в маленькому селі Хаперт на півдні Нідерландів, яке налічує лише близько 6 000 мешканців. Для порівняння, середній район Харкова до початку війни мав населення, що в 20-30 разів перевищувало кількість жителів всього Хаперта. Це можна назвати свого роду великим мирним житловим комплексом Харкова.
В день народження своєї старшої доньки, якій виповнилося два роки 24 лютого 2022 року, жінка, що була на четвертому місяці вагітності, зустріла війну на сході Харкова. Як і багато інших, вона прокинулася від гучних вибухів, які розпочалися о п’ятій ранку.
У мене спрацював один із захисних механізмів психіки - адаптивний механізм, який працює за принципом: "Ляж, поспи - і все мине". Це дитячий спосіб захисту, який активується в моменти сильного страху або болю
Тож, спершу Марина вирішила спробувати заспокоїтися й заснути. Але через кілька хвилин прийшла до тями й зрозуміла, що так не буде - тож, почала збирати речі, сідати в машину, щоб виїжджати:
Але в момент шоку людина починає поводитися по-різному. Наступний мій шоковий момент був, коли замість того, щоб одразу їхати в безпечне місце, я заїхала в сусідній район забрати кульки на День народження моєї дитини.
Я схопила пакети, поклала їх у автомобіль, і разом із дитиною вирушила в подорож. Спочатку думала заїхати по торт. Але під час поїздки я знову усвідомила: зараз не момент для святкових радощів - потрібно рятувати життя.
Не замислюючись про те, щоб залишити свою Батьківщину, вони переїхали в західне передмістя, всього за 30 км від Харкова, до родичів, живучи в надії, що незабаром все це закінчиться... Мабуть, усі ми прагнули вірити в ті 2-3 чудові тижні до перемоги над московським агресором.
Цей величезний дім нашої родини мав підземелля і схованку. Ми зібралися там близько двадцяти осіб. У нас було чимало м'ясних запасів, свійське господарство, і їжі вистачало для всіх.
Проте здійснити пересадку не вдалося...
Чи виявилося для вас простим покинути Україну? Яким чином ви прийняли це рішення?
Після двох тижнів, проведених у підвалі з немовлям на руках і будучи на четвертому місяці вагітності, я усвідомила, що необхідно вжити заходів. Ситуація стала критично небезпечною — не лише фізично, але й емоційно та психологічно. Ми вирушили з Харкова до Івано-Франківська, до друзів, де я планувала зустріти момент народження дитини.
Проте за місяць до народження дитини я відчула глибокий страх перед пологами в Україні. Тому ми вирішили вирушити до Польщі, де моя знайома, яка є неонатологом, працювала в пологовому будинку. Саме в тому місці я і стала матір'ю своєї другої донечки.
Спочатку я мала надію повернутись додому - у Харків. Ми справді повернулися до України - у вересні 2023 року, через рік. Але небезпека нікуди не зникла. Навпаки - ставало тільки гірше. І через пів року, у березні 2024-го, я прийняла важке, але усвідомлене рішення: тимчасово залишити країну. Разом із двома донечками та 16-річною племінницею ми виїхали до Нідерландів.
Що найстрашніше в нашій війні ви бачили на власні очі або пережили?
Одне з найжахливіших переживань у моєму житті – це зникнення чоловіка моєї найкращої подруги, моєї куми з Харкова. Він пропав безвісти в боях на фронті поблизу Запоріжжя.
І цей біль - особливий. Бо коли людина помирає - це трагедія. Але коли вона зникає безвісти - це невідомість, яка не дає жити й дихати
А ще - мої дві подруги пережили жахливу окупацію в Маріуполі. Я чекала на їхню звістку кожного дня. Це був суцільний страх і напруга.
Одночасно я отримувала новини про втрати моїх колег та знайомих з Національної гвардії, де я раніше працювала. Це все - фрагменти мого колишнього життя, які війна безжально вириває один за іншим.
Чому ви вирішили обрати Нідерланди як країну для біженства?
Коли я стала на шлях виїзду з України, у мене було ясне усвідомлення: це буде тривалою подорожжю. Саме тому я ретельно обдумала своє рішення.
Я запросила своїх колег із психології та суміжних професій, і ми спільно вивчили потенційні країни, зосередившись на п'яти основних аспектах, які є важливими для мене та моїх доньок.
З усіх варіантів саме Нідерланди виявилися найкращим рішенням за всіма цими критеріями. І я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Тут багато з того, що справді допомагає жити, відновлюватися, дихати.
Які аспекти вашого життя як біженця є для вас найбільш складними та водночас найбільш приємними?
Напевно, найтяжче і найприємніше у житті кожної людини - це дуже індивідуально. У моїй практиці бачу, що для кожної жінки - це щось своє.
Для мене, наприклад, це означає, що я відчуваю брак затишку в нових обставинах. Я усвідомлюю, що мені слід вкласти чимало праці, щоб знайти свій комфорт.
Для когось найскладнішим може бути мовний бар'єр, для когось - культурні відмінності, для когось - проблеми з медициною чи взаємини з іншими людьми. Для когось - це туга за Україною, яка не дає рухатися вперед. Хтось шукає нових стосунків, бо без них відчуває себе неповноцінним.
Проте всіх нас об'єднує спільна риса — ми всі переживаємо кризу. І хоч зараз може здаватися, що це безвихідь, з часом навіть найважчі моменти можуть стати тим, що ми здатні подолати. Це може статися завдяки підтримці професіонала, психолога або ж просто завдяки часові. І зрештою, ця криза перетворюється на спогад, який не завдає болю, а стає цінним уроком і шляхом до особистісного зростання.
Кожен, хто пережив цю війну в Україні, вже ніколи не буде таким, як раніше. Він стане більш витривалим. І з цією новою силою ми всі разом зможемо відновити потужну, незалежну, європейську, вільну та незламну націю.
Чи відчуваєте ви себе повноцінним членом суспільства в Нідерландах?
Це питання має дуже особистісний характер, і кожен може мати свою власну відповідь.
Я через мовний бар'єр іще не відчуваю себе повноцінним членом цього суспільства. Я не можу говорити так, як хотіла б - наповнено, емоційно, з жартами, із захопленням
Мене вабить можливість дізнатися більше про місцевих жителів і взаємодіяти з ними. Це є моїм основним джерелом натхнення для вивчення нідерландської мови. Я усвідомлюю, що саме знання мови поки що не дозволяє мені відчути себе частиною цієї спільноти.
Але я не ставлю собі надвисоких планок. Я вірю, що коли зможу вільно жартувати і мої жарти будуть зрозумілі - тоді відчую себе справжньою частиною цього суспільства. І це для мене - важливий пріоритет.
Які основні психологічні виклики спостерігаються у українських біженок?
Я займаюся психологічною підтримкою українських біженок. Основні труднощі, з якими вони стикаються, є надзвичайно інтимними та тісно пов'язані з їхнім життям у непростих обставинах.
Перший та найскладніший етап - це життя в гуртожитках чи різноманітних тимчасових приміщеннях. У таких умовах важко підтримувати комфорт і відчувати себе в безпеці.
Другий аспект полягає у глибоких внутрішніх конфліктах та невирішених питаннях з минулого, які все ще існують в Україні. Ці емоційні травми важко витримувати, особливо перебуваючи далеко від рідних місць, і це є однією з основних причин, чому люди звертаються по допомогу.
Третій важливий аспект стосується взаємодії жінок, які опинилися в умовах без чоловічої підтримки, оскільки більшість чоловіків зараз беруть участь у військових діях в Україні. Жінки з дітьми стикаються з особистим емоційним тиском, адже життя в гуртожитку, де зібрано багато людей і де часто відсутня можливість для приватності, призводить до виникнення нових конфліктів. Наприклад, можуть виникати непорозуміння між матерями, які виховують дітей, та тими, у кого дітей немає або ж їхні діти вже досягли повноліття.
Матері з дітьми часто стикаються з сильним емоційним дискомфортом, викликаним безперервним стресом та взаємними напруженнями.
Скільки жінок отримали вашу підтримку? З яких областей вони походять?
Я мала можливість співпрацювати з багатьма жінками з різних куточків України — Харківщини, Донеччини, Києва, Запоріжжя та Херсонської області. Дехто приїхав з дітьми, інші ж були самі. Історії кожної з них унікальні, але всі вони об'єднані спільним відчуттям болю. У кожної є своя особиста втрата.
Я бачу, як важливо просто дати людині простір для почуттів, не квапити з "адаптацією", а дозволити бути живою в цьому досвіді
Чи маєте ви намір колись знову відвідати Україну?
Отже, я маю намір повернутися додому.
Я зустрів багато жінок, які з дітьми залишили країну, але тепер повертаються назад. Україна більше не буде колишньою – вона стане новою, європейською нацією.
Все те, що кожна жінка та дитина принесуть із собою з інших країн - культура, мова, досвід - сформує унікальний коктейль для нашої нової України. І це найцінніше, що ми можемо отримати: країна стане неповторною, культурною та різноманітною завдяки цьому злиттю.
Ті, хто залишився в Україні, ті, хто не покинув свою землю, є основою нашої нації – міцним ядром, на якому тримається її майбутнє. А ті, хто повернеться з-за меж, стануть важливими елементами, додатковою підтримкою та ресурсом для відновлення країни.
Однаковість цих зв’язків — як для тих, хто залишився, так і для тих, хто повернеться — перетворить Україну на більш сильну, різноманітну та гостинну для світу країну.
Зображення: Управління Верховного комісара ООН у справах біженців/Valerio Muscella, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців/Anna Liminowicz.
