"Ми не вторглися на їхню територію": Володимир Лазаренко повернувся з Чехії, щоб стати на захист України.

Володимир Лазаренко провів 25 років у Чехії, де працював у сфері встановлення вікон. Він мешкав там разом із родиною.

Однак вже в перші дні повномасштабного конфлікту 53-річний чоловік вирішив повернутися в Україну, щоб стати на її захист, повідомляє Репортер.

Так, у мене там сім'я й документи чеські я маю. Але в Чехію я їхав, аби мої діти були забезпечені. Аби міг побудувати свою хату. Аби мати де жити мені й моїй сім'ї. Це були заробітки, я й не думав там залишатися. Якби хотів за кордоном залишитися, то був би у своєму селі на Коломийщині не будувався, - каже Володимир Лазаренко.

Серед усіх пасажирів він був єдиним представником чоловічої статі.

Родина не підтримувала його рішення повернутися в Україну. Тому, поки дружина Марія працювала, Володимир вирішив зробити їй сюрприз: придбав квіти, шампанське та шоколадку, залишив подарунки на столі і сів на автобус, щоб повернутися додому. Він завжди слідує своїм задумам.

Якщо я щось вирішив реалізувати, то неодмінно це зроблю. Ніхто — ні дружина, ні син, ні донька — не зможе мене зупинити. Якщо я ухвалив рішення, то воно буде виконано. Так було й у мирний час. Хоча зараз, розмірковуючи про певні вчинки, я розумію, що деякі з них краще було б не здійснювати, — ділиться військовий.

Рідні дізналися про його від'їзд лише тоді, коли він вже був у дорозі. Він згадує, що в автобусі був єдиним чоловіком серед пасажирів. Водії не раз запитували, чи дійсно він впевнений у своєму рішенні. Після прибуття він одразу вирушив до ТЦК.

Приємно був здивований, що у військкоматі великі черги - багато українців хотіли воювати, - розповідає Володимир Лазаренко. - Там мені сказали, щоб ішов у територіальну оборону, так і потрапив у 102 бригаду ТрО. Два тижні був на пункті постійної дислокації, а потім - перший виїзд.

На початку це була Сумщина, а згодом приєдналися Харківська, Донецька та Запорізька області. Наразі разом з побратимами він захищає позиції на Запоріжжі. Спочатку виконував обов’язки стрільця, а тепер служить розвідником.

Читайте: У Франківську військові 102 бригади розповіли, як воює тероборона

Ти вручаєш свою долю.

Володимир самостійно вписав свій позивний "Ґєґа" у документи. Він розповідає, що так його назвав у дитинстві сусід і приятель Василь. Відтоді це ім'я стало для нього звичним.

Не можу сказати, звідки він це слово взяв, адже його навіть немає в жодному словнику. Він просто кинув його в розмові під час нашої гри. І так воно закріпилося у нас, уже, дай Боже, стільки років, фактично все життя, - ділиться Володимир. - У нас є безліч різних позивних: коти, вовки, ведмеді, сармати. А це слово стало моїм. Не знаю, з чим його можна асоціювати, але змінювати його не планую.

Чоловік зізнається, що в умовах війни він відчув більше спорідненості з побратимами, ніж коли-небудь з родичами або друзями. Він довіряє їм своє існування і впевнений, що вони завжди прийдуть на допомогу, незалежно від обставин.

Чи ти перебуваєш на спостережному пункті, чи мандруєш на виходи, чи оселяєшся в домі, чи ховаєшся в підвалах або бліндажах - твоє життя залежить від тих, хто поруч. Ніхто не викликає такої довіри, як побратим у часи війни. Він стає твоєю зіркою, твоєю опорою. Не можу знайти правильні слова, але ти просто відчуваєш, що він завжди буде поруч і підтримає тебе у будь-якій ситуації, - ділиться військовий.

Поговорити про загиблого товариша, який також служив розвідником. Він згадує, як вони разом виконували бойові завдання, і як довіра між ними була настільки глибокою, що перевершувала власні почуття.

Коли ми виходили разом, і я йшов попереду, я завжди був впевнений, що не потрібно повертатися назад чи оглядатися. Я знав свою роль, а він, йдучи ззаду, також виконував свою. У мене ніколи не виникало сумнівів у ньому. Я був переконаний, що в будь-якій ситуації мій товариш не залишить мене в біді, - згадує Володимир Лазаренко.

Ознайомтесь: Всі охочі! Яким чином проходить набір у 102-гу бригаду територіальної оборони?

Кожен клаптик - це наша земля

Незважаючи на те, що він залишив Чехію без попередження своїх близьких, вони не тримають на нього зла і залишаються надійною підтримкою. Протягом майже чотирьох років його дружина жодного разу не висловила бажання, щоб він повернувся, а лише цікавилась, чи не потрібен йому хоча б кілька днів для відпочинку.

Сім'я з сином і донькою, які мешкають у Чехії, регулярно телефонують і надають підтримку. Якщо виникає потреба у допомозі для військових, вони організовують збори та надсилають все необхідне в Україну.

На думку Володимира, кожен повинен виконувати свої обов'язки з максимальною віддачею, аби ми досягли перемоги. Не варто забувати, що війна триває, і не можна вважати її чимось далеким, адже вона відбувається прямо тут, у нашій державі. Він зазначає, що відчуває підтримку від людей навколо.

На мою думку, всі намагаються підтримати один одного, чим можуть. Це природно – кожен повинен долучитися до допомоги. Хоча ми зараз знаходимося далеко від фронту і не чуємо звуків війни, вона все ще триває. Важливо, щоб кожен українець вносив свій вклад. Ми повинні зробити так, щоб мешканці Франківщини не відчули війну так, як це переживають люди на Донбасі чи в Запоріжжі, - зазначив чоловік.

Наразі Володимир перебуває у відпустці. Він зазначає, що відчуває щиру вдячність від оточуючих.

От сьогодні я не знав, як потрапити до Промприладу. Питаюся людей: "Скажіть, будь ласка, як дійти до фонтану?". Бо за роки вже й забув, що де знаходиться. Мені відповіли і ще сказали: "Дуже вам дякую". Це приємно чути. Дуже приємно. І це не єдиний випадок, - розповідає Володимир Лазаренко.

Він переконаний, що кожен шматочок української території має гордо розвиватися під синьо-жовтим стягом.

Ми не вторгалися на чужу територію. Ми не захоплювали інші землі, щоб потім вести перемовини. Цю війну почали не ми. Тож чому ми повинні щось комусь віддавати? Я впевнений, що такі поступки недопустимі. Можливо, деякі бажають цього через втому. Але навіть якби ми погодилися на передачу цих територій, потрібно усвідомлювати, що це не вирішить проблему. Гарантій немає жодних. І я бачу, як наші найкращі українці та українки продовжують боротися і віддати свої життя. Але ми йдемо в бій за те, щоб наша земля залишалася українською! - зазначає Володимир Лазаренко.

Він вважає, що його рушійною силою є незалежність України, родина та бажання в старості залишитися вдома, не боятися, що хтось відібере його землю.