"Літати може кожен": як Степан Белей з Івано-Франківська бореться з російським ворогом на Запоріжжі.
Степан Белей, 28-річний мешканець Івано-Франківська, попри отриману відстрочку, у лютому 2025 року обрав шлях захисту України на передовій. Наразі він працює оператором дронів у Запорізькому регіоні. Він не має жодних жалю щодо свого вибору, навпаки, зізнається, що завдяки підтримці товаришів по службі його мотивація тільки зросла.
Степан поділився своїми спогадами про дитинство, підготовку до служби в армії в умовах цивільного життя та свою команду дронарів у бесіді з "Репортером".
Мініхакер з татуюванням Феміди.
Степан Белей завжди вирізнявся своєю активністю. Ще з дитинства він намагався реалізувати себе в різних сферах: від ІТ до музики та паркуру. Хоча навчання давалося йому нелегко, і часто він уникав уроків, проблеми з цим ніколи не виникали. Протягом дев'яти років він займався грою на скрипці, тому сьогодні спокійно може виконати будь-яку мелодію. Він згадує, що його бабуся мріяла про те, щоб у суботу він став музикантом, а в неділю - священником.
Степан усміхається, розповідаючи: "Вона мріяла, щоб я в суботу виступав на весіллі, а в неділю відправлявся сповідати дітей. Але це були її плани. У бабусі було своє бачення, а в мене зовсім інше уявлення про це".
Після школи Степан вступив в Івано-Франківський політехнічний ліцей на "оператора комп'ютерного набору". Більшість того, що розповідали на парах, він уже знав, бо цікавився тим раніше й був, за його словами, "мініхакером". Згодом трохи перегорів цим і після ліцею працював барменом, але пізніше повернувся до роботи з комп'ютерами й став системним адміністратором.
Читайте: "Хоч навкарачки, але долізти до того моменту, коли він вернеться" - історія однієї сім'ї, полону та відданості
Степан поєднував роботу з навчанням, оскільки три роки тому розпочав навчання на факультеті журналістики в Карпатському національному університеті. Він вибрав цю спеціальність через свою давню зацікавленість у журналістських розслідуваннях. З дитячих років у нього було сильне відчуття справедливості - навіть зробив татуювання з образом богині правосуддя Феміди.
Мені реально сподобалось
Степан — єдиний чоловік у своїй родині, тому на початку повномасштабної війни не бажав залишати своїх сестру, матір та бабусю без уваги. Проте він усвідомлював, що рано чи пізно його призначення — йти на фронт. Тому намагався знайти таку сферу, де зможе проявити свою найбільшу ефективність.
Довгий час я шукав своє покликання, читав статті, переглядав відео та розмірковував про майбутнє. Слідкував за спільнотою Сергія Стерненка і захоплювався FPV-відео. Це справді вражало! Від емоцій у мене бігали мурашки по спині. І в якийсь момент це захоплення мене по-справжньому захопило, - ділиться своїми думками військовий.
Пізніше Степан відвідав курси з управління безпілотниками у Франківську.
Я спробував це, і мені справді сподобалося. Виявляється, кожен може навчитися літати, якщо цього справді хоче, - зазначає Белей.
Отримавши сертифікати про завершення курсів, я вирішив зайнятися рекрутингом. За рекомендацією друга обрав службу в Mahno Group 106-ї окремої бригади тероборони. Рідним я повідомив про своє рішення лише на етапі збору документів для підписання контракту.
Безумовно, це були сльози. Їм було дещо важко. Але якщо я прийняв своє рішення, то вже нічого не зможе змінити мою думку. Я завжди був впертим у своїх переконаннях. Проте прощання давалося нелегко, - ділиться своїми переживаннями Степан.
Зараз він воює на Запорізькому напрямку на посаді оператора дронів. Служить у Mahno Group, підрозділ назвали на честь легендарного "батька" Нестора Махна. За словами Степана, багато для розвитку їхньої групи зробили дронарі, які загинули 26 лютого цього року. Це були: Андрій Лащ, Володимир Фіголь, Ігор Погребенник, Валентин Ємбрик, Андрій Коваль, Владислав Олексійовець, Станіслав Микита. Ворог скинув на місце розташування наших бійців надпотужну авіабомбу.
Кожного дня ми згадуємо про хлопців, адже вони дійсно мали велике значення для нас. Кожен з них був неймовірно талановитим. На жаль, таких людей більше не буде, - зазначає Степан Белей. - Саме вони стали авторами і втіленням перших бойових вильотів у нашій частині. Вони першими запровадили використання безпілотників у взводі та навчали інших пілотів. Сьогодні ми продовжуємо їхню справу. Ми мали велику честь служити разом з такими хлопцями.
Читайте: Вони загинули за Україну. Молодший сержант Валентин Ємбрик
Дронарі не тільки літають
Степан отримав позивний Орандж. У свій перший бойовий виїзд він відчував тривогу, але його товариш Бескид підтримував його, заспокоюючи і пояснюючи всі нюанси.
Бескид говорить: "Степане, не хвилюйся. Все налагодиться, ти можеш почути наші сигнали". Я міркую: "Які ж сигнали? Хто буде їх подавати? Куди?" Але він мав на увазі звуки мінометів та артилерії, - пригадує Степан.
Перший виїзд на позицію був спокійним, але так буває не завжди. Бо в небі завжди, окрім наших, є ще й ворожі "пташки". І часто трапляється, що дорога, якою раніше добиралися, вже замінована ворогом.
Захисники виконують свою місію з ліквідації окупантів швидко і ефективно: щойно вони виявляють ворога, їхній FPV-дрон вже піднімається в повітря за 10-15 секунд. А поряд працює Mavic, що безперервно передає зображення.
Навіть якщо у Mavic розряджається акумулятор, миттєво підключається інший, щоб зображення залишалося стабільним у будь-який момент, і ми не втратили контроль над орками, - зазначає військовий.
Згадую випадок, коли одного разу я, як завжди, вирушив на "сафарі":
Лечу я в населений пункт. Нікого, нічого немає. Песики бігають, курки. І просто на будинку пише "Діти". І мене це аж так тригернуло, - каже Белей.
Проте, за його словами, діяльність з дронами не зводиться лише до їхніх польотів. Спочатку хлопці займаються перепрошивкою, налаштуванням та тестуванням на полігоні. Крім того, часто виникає потреба в заміні компонентів, що вимагає пошуку необхідних деталей у волонтерів або їх придбання за власні кошти.
Читайте: Дівчинка з Калущини організувала збір коштів на дрони через свої пісні - військовослужбовець з фронту завітав, щоб висловити їй подяку.
А ось і класні хлопці поруч!
Степан щиро любить, поважає та цінує своїх побратимів. Багато з них почали боротися ще з перших днів вторгнення, а деякі навіть залишили свої життя за кордоном, щоб стати на захист України. Він вражений їхньою відданістю справі і гордий бути частиною Mahno Group.
Ці хлопці настільки вражаючі, що я з легкістю можу довірити своє життя кожному з них. Я в цьому абсолютно впевнений, - зазначає військовий.
За пів року в Mahno Group Степан жодного разу не пошкодував, що доєднався до війська. Хоч під час базової загальновійськової підготовки, каже, був момент. Бо на "нульовий" день йому видали військову форму, баул вагою 40 кг, рюкзак 20-25 кг і сказали йти до місця, де вони мали жити.
Було люто, холодно, і падали легкі снігові порошинки. Ми несли свої речі й пересувалися вперед. Раптом почули постріли, за нами полетіли учбові гранати, й хтось закричав: "Повзіть!" Я, піддаючись цій метушні, впав і почав повзти, і в голові прокручував думки: "Господи, Степане, ти сам цього хотів, не варто нарікати," - ділиться він своїми спогадами.
Разом із ним БЗВП тоді проходило багато чоловіків і жінок різного віку. Тоді він подумав: "Якщо є такі світлі голови, то ще не все втрачено".
Каже, потрібно долучатися до ЗСУ, бо хлопців треба міняти. І не варто думати, що піти у військо - це одразу на штурм.
Розмірковуйте про те, ким ви бажаєте стати у військовій службі, яку роль зможете виконувати найкраще, і тоді все складеться успішно, - зазначає Степан Белей.
Ознайомтесь: Танцювальний захід для супротивника. Як Михайло Семків з "Едельвейсу" організовує сутички на "мавіках" (ВІДЕО)
У майбутньому він планує створити власний медійний проєкт. Але зараз захищає державу, в якій хоче реалізуватися.
Тепер вдома у Степана його чекають не лише бабуся, мама та сестра, але й котик на ім'я Єнот, який прибув із Запоріжжя. Разом із ним живе ще один пухнастий друг - Пломбір, якого приніс один з його побратимів. Життя з цими котиками приносило багато радості. Але одного дня вони безслідно зникли.
Їх не було десь пару днів. Потім приходить Єнот з осколочком у лапці. Ми йому надали першу допомогу, довезли до медпункту. Там перемотали, вкололи. А потім мені його дуже шкода стало. І, коротше, передав його поїздом сюди, додому. Тепер він живе у мене, - каже Степан.
