"Як тільки Лівобережжя буде звільнено, я прагну зайнятися розмінуванням знайомих вулиць Нової Каховки," - висловив бажання 21-річний сапер Нікіта Флорецький.

Нікіта Флорецький - сержант і сапер-оператор служби цивільного захисту ДСНС. Нещодавно він повернувся з Херсонщини, де разом із командою займався очищенням територій від боєприпасів, залишених російськими військами. Ми зустрічаємось із Нікітою в Івано-Франківську, коли у нього вихідний. Він приходить у формі та з гордістю говорить про свою місію: у цей складний час він відчуває задоволення від того, що може допомагати людям і звільняти рідну землю від небезпечних залишків.

"ОКУПАНТИ ЗУПИНЯЛИ НА КОЖНОМУ БЛОКПОСТІ"

Після закінчення школи я мав намір стати спеціалістом у сфері готельно-ресторанного бізнесу. Проте, під час роботи з батьком на підприємстві "Пожежний сервіс", я усвідомив, що саме ця професія ближча мені до серця, - ділиться своїми думками Нікіта Флорецький.

Він зазначає, що служба в рятувальному підрозділі завжди була його мрією. На початку він планував здобути освіту радіотехніка, пройти строкову службу в армії, а потім стати рятувальником. Проте, з початком повномасштабного вторгнення його плани зазнали змін.

Тоді батько служив у територіальній обороні. Коли він разом з товаришами по службі вирушив на допомогу Херсону, став учасником дорожньо-транспортної пригоди – їхній автомобіль зіткнувся з колонною ворожої техніки. Нікіта згадує, що йому довелося кілька місяців відновлюватися вдома з поламаними ребрами, адже в лікарні залишатися було небезпечно.

Тоді окупанти вдерлися до його рідної Нової Каховки. Він розповідає, що майже щодня відбувалися інтенсивні обстріли, і його сім'я намагалася залишатися разом. У їхньому домі проживало 11 близьких людей. Як тільки батькові Нікіти стало трохи легше, усі ухвалили рішення виїхати.

- Ми їхали двома авто. В машині з дітей був я і мій двоюрідний брат. Нас зупиняли на кожному блокпості, питали, куди їдемо і навіщо. То ми вигадали легенду, що до Херсону, а звідти - до Одеси, де живе мама. На одному з блокпостів батька оглядали на наявність татуювань. Уже коли переїжджали Антонівський міст, нас зупинили люди в чорній формі та балаклавах. Ймовірно, російський спецназ. Ми повторили свою легенду про Одесу. Тоді нам кинули: "Думаєте, там буде безпечніше і спокійніше? Ми і туди доберемось". Але пропустили, - каже співрозмовник.

Так родина Нікіти приїхала до Івано-Франківська. Діти знали, що тут живуть єдині родичі на підконтрольній Україні території. На той час росіяни окупували майже всю Херсонщину.

Мама бажала, щоб я покинув країну ще до того часу, але я не міг з цим погодитись. Я усвідомлював, що не зможу спокійно жити, знаючи про загрозу для моїх близьких. Прощатися з рідним домом було важко. Ми всі мріяли, що це лише на деякий час, але водночас розуміли, що шлях буде тернистим, - говорить сержант.

"Я - професіонал у розмінуванні, і це надихає мене!"

В Івано-Франківську 18-річний Нікіта прийняв рішення негайно звернутися до військкомату, але його батько перешкодив йому. Він пояснив, що сам готовий захищати країну, а синові слід зосередитися на досягненні своїх цілей.

Перший рік я намагався оговтатися після окупації. Влаштувався працювати офіціантом, щоб зберегти себе на плаву, але думка про рятувальний загін не покидала мене. Мені вдалося пристосуватися до нового міста, я вивчив його, завів друзів і знайомих. Тож почувався вже не так самотньо, як на початку. Чи були труднощі з мовою? Спочатку я вважав, що в Франківську всі спілкуються лише літературною українською, але потім зрозумів, що існують різні діалекти. З часом я навчився їх розпізнавати і вже впевнено спілкувався, - усміхається рятувальник.

Лише-но батько повернувся з першої відпустки, він разом із Нікітою вирушив до відділу кадрів управління ДСНС.

У той момент мені було трохи незручно від того, що батько надає допомогу, але його присутність дарувала мені впевненість. Я наполегливо висловлював бажання стати пожежним рятувальником, але мені запропонували інше – відділення забезпечення життєдіяльності. І я вирішив погодитися, - згадує він.

Документи вдалося зібрати досить оперативно. Проте, пошук атестата про закінчення 11 класу зайняв більше часу, оскільки він залишився в окупованій зоні. Інші необхідні папери були в наявності, і незабаром Нікіта розпочав свою службу. Пізніше його чекало навчання та нова посада в підрозділі, що займався піротехнічними роботами.

- Тепер я сапер, і це додає мені ще більших сил у службі. Трохи нервувався, але більше за батьків, щоб вони не турбувалися, - ділиться Нікіта.

"В умовах війни з'являються вибухові пристрої, які досі не були використані."

Каже, що за рік роботи в ДСНС жодного разу не шкодував про свій вибір. Нещодавно повернувся з першої ротації у Херсонській області. Там сапери обстежували поля на предмет мінування та нерозірваних боєприпасів.

Ситуація стає небезпечною, коли залишаються вибухонебезпечні предмети. Вони можуть вибухнути в будь-який момент. Саме тому ми залучали дрони та опитували місцевих жителів, чи не бачили вони ворогів поблизу. Часто, відступаючи, окупанти свідомо мінують територію, щоб заподіяти шкоду цивільному населенню. Це ж росіяни, які ніколи не переймались долею людей. Навіть коли вони намагались діяти обережно, створюючи якусь "владу", вони все одно продовжували тихо вбивати та калічити людей у підвалах, - зазначає співрозмовник.

Зізнається, що на Прикарпатті йому понад усе подобаються гори, але він дуже сумує за морем і домівкою.

Спостерігаючи за безкрайніми полями Херсонщини, які ніжно зігріває сонце та обдуває степовий вітер, відчуваєш неймовірне відчуття, наче повернувся додому. Я не міг нахопитися того чистого повітря. Хоча усвідомлював, що війна все ще триває, на душі було несподівано спокійно. Мені хотілося зробити фото біля стели "Херсонська область", але вирішив, що це можна зробити пізніше... Розумію, що повернення до колишнього життя буде тривалим процесом. Молодь, напевно, ще довго не з'явиться, але старші покоління почнуть повертатися. Війна залишила глибокий слід на людях та містах. Скрізь валяються боєприпаси, а країна вимагатиме років для розмінування. Коли звільнять Лівобережжя, я мрію про те, щоб відновити свої рідні вулиці у Новій Каховці. На жаль, окупанти залишають після себе чимало сміття, - ділиться рятувальник.

Чи вже отримували вдячність від людей?

-Так. Це було на Маковиці (гора в Українських Карпатах, - ред.). Місцеві нас дуже підтримували, коли ми знешкодили там боєприпаси часів Другої світової.

Якими принципами ви керуєтеся у своїй професійній діяльності?

Коли я вперше почав працювати в Державній службі з надзвичайних ситуацій, мені акцентували на важливості дотримання здоров'я та безпеки. Тут ніхто не квапиться, адже в розмінуванні головний принцип — "Якщо не знаєш, не чіпай; якщо знаєш, тим більше не чіпай". Ситуація на фронті змінилася, з'явилися нові вибухові пристрої, які раніше не використовувалися. Військова техніка розвивається, тому сапери повинні постійно вдосконалювати свої навички та знання. У нашій професії навіть найменша помилка може призвести до серйозної небезпеки для себе та оточуючих.

Чи замислювалися ви над тим, щоб знайти своє щастя за межами країни?

- Ні, але я міркував, чим би займався за кордоном, і якось не знаходив на це відповіді. А тому ці думки розвіялись. Я нікого не засуджую з тих, хто виїхав, але розумію, що люблю свою країну і хочу зробити свій внесок в її безпеку, успішність і перемогу.