"Хоча й намагаючись, але дістатися до того часу, коли він повернеться" - це розповідь про одну родину, їхній полон та вірність.

У травні цього року відбувся перший масштабний обмін тисячу на тисячу в межах Стамбульських угод. Прикордонник Руслан Корнієнко став частиною цієї тисячі. Дружина Анна та донька Мілана чекали на нього протягом 22 місяців. Емоційний момент їхньої зустрічі став вірусним у соцмережах, зібравши мільйони переглядів.

Про те, як переживали полон обоє, про перші емоції та складнощі життя після розлуки - у "Репортері".

Я завжди казала всім - Руслан, як тільки ступить на українську землю, зразу в когось візьме телефон і мені подзвонить, - з широкою посмішкою і жвавими жестами каже Аня.

Ні. Я міг ще під кордоном знайти телефон, але я старався до останнього це не робити. Бо знав, що в мене будуть емоції. Просто дихання перекриє мову і я не зможу нічого сказати, - навперебій пояснює чоловік. - І тут ми приїжджаємо в Чернігів і вона мені у вікно стукає.

Аня вже знала, яким автобусом прибудуть прикордонники, і заглядала у вікна, намагаючись розгледіти чоловіка. Вона також була в курсі, що Руслан у полоні помітно схуд, адже бачила одне з відео, яке опублікували окупанти. Це було загальне відео зі "столової" Луганської в'язниці. Вона пам'ятає, як уважно розглядала обличчя всіх хлопців на запису і відправляла його подрузі, адже вдалині їй здалося, що вона впізнала свого чоловіка. Лише згодом, придивившись, зрозуміла, що на передньому плані сидить її Руслан.

Він виглядав настільки струнким, що я навіть не змогла його впізнати. Ніколи не уявляла, що це можливо – не впізнати людину, - зізнається Аня.

І ось я побачила худорлявого хлопця через вікно, автобуси були такі високі, а я просто стрибала від радості, - ділиться вона. - Я навіть не могла уявити, що моя реакція буде настільки сильною. Я багато разів уявляла цю зустріч, але не гадала, що все станеться саме так.

У той момент, як вона згадує, їй просто не вистачало обіймів чоловіка, щоб усвідомити, що це справжній він. Поки вона оббігала автобус, Руслан вже встиг вийти. Далі Аню не пропустили, тож вона просто кинулася вперед. Впала. Тепер, згадуючи про це, сміється, що на відео вийшла справжня "екшн-сцена", але вважає, що "самі винні, адже варто було просто дати їй секунду побути з чоловіком".

Коли я нарешті обійняла його, то помітила, як він став дуже худим. Це вже не той Руслан, якого я знала раніше. Я відчула величезну вдячність до нього за те, що він витримав усі труднощі. Мені зрозуміло, що він тримався тільки заради нас, з Міланою, і ця думка наповнила мене повагою та ще більшою вдячністю.

Сім'я Анни та Руслана Корнієнків - з Сумщини, з містечка Білопілля, що за 7 км від кордону. Він військовий з 2014 року, прикордонник, вона працює майстром манікюру. Донечці Мілані зараз 9 і вона часто згадує свою дитячу і кораблики на шпалерах. Буквально за два місяці до початку повномасштабного вторгнення батьки закінчили робити там ремонт.

Коли розпочалося вторгнення, я саме перебував на лікарняному. Всі вже були в напрузі, немов на голках. Ще напередодні ввечері я попросив дружину підготувати валізу, - ділиться Руслан. - А вранці, близько 4-ї години, почав чути вибухи.

Зараз Аня згадує, як у ту валізу вона вкинула все, що було найгірше, зокрема й порвані дитячі колготки... Зібрала речі, лише щоб чоловік не турбував її більше.

Ознайомтеся з матеріалом: "Увага, маленьке кошеня!" Один день на Донбасі разом з артилеристами "десятки" (ФОТО)

Того ранку далеко вони не доїхали, лиш до Недригайлова, це десь кілометрів 60.

Я зв'язався зі своїми друзями, і дружина відвезла мене до них. Коли вона повернулася, вже були колони російських військ, і виїхати їй не вдалося, - розповідає Руслан. - Вона рахувала танки з вікна і передавала мені інформацію.

Аня розповідає, що потрапили в таку ситуацію, що було б краще залишитися вдома. У тому місці проходили танки, на початку Недригайлова відбувалися вбивства, а в кінці, як відомо, людей розстрілювали.

Ми опинилися в епіцентрі подій, але намагалися не привертати до себе уваги. Коли помічали танк, діти швидко падали на підлогу. Сподівалися, що якщо почнуться обстріли, це хоч якось допоможе...

Коли 8 березня туди приїхали люди з Сум, Анна розпитала їх, якою дорогою добиралися. Прикрутила колесо до машини (раніше його спеціально відкрутила, щоб окупанти не скористалися), взяла двох дітей - дочку і племінницю, і вернулася в Білопілля.

Після першого прильоту туди вони з Міланою переїхали у Чернівці - до сестри Руслана, потім вернулися в Суми - там отримали звістку про полон батька, а нині живуть у Франківську - всі втрьох.

19 липня 2023 року о п’ятій ранку ми отримали повідомлення, що половина особового складу вважається "зниклою безвісти", серед них і мій Руслан. Мені сказали, що, ймовірно, він у полоні, - згадує Аня. - Я ще надіялася, що він десь сховався, вийде на зв’язок і незабаром зателефонує.

В деяких хлопців, які тоді потрапили в полон, були з собою телефони, і росіяни з одного з них скинули командиру перелік людей, які в полоні.

І там було - Корнієнко, штаб-сержант. І вже на четвертий день я точно знала, що це полон, - каже жінка.

На початку існувала безнадія.

Ми так жили - душа в душу. Він - моя опора і підтримка, все, що в мене є. І коли я дізналася, що він у полоні, в мене просто світ зупинився. Чесно, перші три дні - не пам'ятаю, що робила. Сиділа на балконі, плакала і говорила по телефону з подружкою.

Руки тремтіли, коли клієнтки приходили і знаходили її в сльозах. Вона усвідомила, що не в змозі працювати. Просто закрилася вдома з дитиною. А потім, в один із моментів, зрозуміла, що потрібно якось офіційно оформити стосунки з чоловіком.

Звернулася до поліції, написала заяву про зникнення, повідомила в Національне інформаційне бюро та Координаційний штаб. Таким чином, його офіційно визнали безвісти зниклим. Адже до того моменту, поки Росія не підтвердить через "Червоний хрест", що він у полоні, в Україні його статус залишався "безвісти зниклий", - пояснює Анна.

"Залишила" чоловіка в усіх можливих ситуаціях, переживала ще півроку, і зрештою усвідомила, що потрібно знайти вихід з цього становища.

У нас же дитина, мені треба приходити до тями. Бо він повернеться і скаже: "А що ти робила? Плакала?". Крім нас, наша дитина нікому не потрібна. І я пішла знову працювати, знову шукати кабінет і мене робота витягла дуже сильно, вона відволікала від думок, - розповідає Аня. - Я просто знала, що буде момент, що він повернеться. Всьо! Мені треба до цього моменту, хоч навкарачки лізти, але я повинна до цього дожити.

Ми були на позиціях, це стик Харківської і Луганської областей. Тільки заїхали, не встигли закріпитися толком, а будь-які операції якраз під ротацію і підбирають, - розказує Руслан. - Бо простіше, коли особовий склад тільки заходить, не знає місцевості. Так само і нас. Зранку почався великий штурм. З їхньої сторони було біля 5 тисяч чоловік. Вони нас обходили, зв'язок був повністю заглушений.

Коли артилерію почали обстрілювати, серед бійців з'явилися поранені. Командир вирушив до евакуаційної групи і ухвалив рішення вивести трьохсотих.

І я в першій групі пішов за цим нашим офіцером, ми 300-х виводили. Майже до точки евакуації дійшли, а там вже кацапи - в нас бій зав'язався. Одного з наших убили, другий вже був під прицілом. Я отримав поранення, права рука відказала, лівою відстрілювався. Кажуть, здавайся в полон. Думаю все - або померти, або так.

Перші дні їх тримали по якихось погребах, руки, очі зав'язані, короткі допити.

Ознайомтеся з історією: 1123 дні ув'язнення. Олена Галюк з Івано-Франківська нарешті зустріла свого брата, що захищав Маріуполь.

Після цього нас перевезли до одного місця в Краснодоні (тепер це Сорокине - ред.), де ми провели майже шість місяців, - розповідає Руслан. - Там відбувалися допити... з використанням електрики та побоїв. Навіть психологи працювали з нами, у них були свої фсбшні проєкти, і вони намагалися схилити нас на свій бік. Деякі хлопці залишилися там...

Напередодні Нового року їх перевели до Луганська, спочатку в слідчий ізолятор, а потім і в місце позбавлення волі.

В принципі, як нас вивезли з Краснодона, скажу лиш за себе, мене вже не били. В тій тюрмі був начальник, він, здається, при Україні ще служив. Він до полонених ставився лояльно, казав - нічого поганого не робим, режим підтримуємо і все буде нормально.

Протягом всіх 22 місяців перебування в полоні Аня та Руслан не змогли зв'язатися один з одним - не отримали жодного листа або дзвінка. Навіть коли через рік російська сторона через "Червоний хрест" офіційно визнала їх полон і надала можливість для листування, їхнє кореспонденція так і не дійшла до адресата.

Може, це для когось дивно прозвучить, але я не ходила ні на один мітинг з плакатами - поверніть мого чоловіка. По-перше, наскільки я знаю, відео з цих мітингів кацапи моніторять, якщо там є прізвище, вони вираховують полоненого. І такі - о, твоя жінка добре працює, сиди далі, - каже вона. - Я нічого з цього не робила, бо боялася йому нашкодити. І родичам я теж сказала - не дай Боже, десь якісь пости у "фейсбуках", якісь пошуки, я вас просто роздеру.

Жінка відвідувала лише офіційні зустрічі з представниками організацій, що займаються питаннями полонених, таких як "Червоний хрест", Координаційний штаб та НІБ.

У мене є подруга Віка, наші чоловіки потрапили в полон разом, і це нас дуже зблизило, - ділиться Аня. - Ми прийшли до висновку, що поки Росія не проявить бажання їх звільнити, хоч ти на собі сорочку рви, їх все одно не віддадуть.

Ти до останнього не розумієш, що це обмін, - говорить Руслан. - Ми, звісно, надіялися. Ми на той час знали, що готується обмін тисячу на тисячу по Стамбульських домовленостях. Але прямо ніхто нічого не казав. Хоча нас три дні готували, дали помитися, переодягнули, пофотографували.

Він вважав, що якщо їх висадять з літака в Білорусі, це буде свідчити про обмін.

Це була Білорусь, і нам уже пояснили: "Не хвилюйтесь, ми скоро все вирішимо, все буде добре, відбудеться обмін". Потім нас посадили в автобуси, - згадує він. - Коли ти їдеш, люди стоять уздовж дороги, емоції переповнюють, відчуваєш неймовірну радість і гордість за свою країну. Поглядаєш у вікно і не можеш повірити, що таке відбувається.

Лише через два тижні після обміну Руслан повернувся додому.

"Напевно, ніхто не відпускав так швидко, як Руслан, - зазначає Аня. - Але варто зазначити, що держава не була до цього готова – ані в питаннях лікування, ані в реабілітації – з огляду на таку велику кількість людей, які повернулися з полону. Тому ми вирішили, що найкраще повернутися додому, адже, як казала моя покійна бабуся, - вдома навіть солома краще."

Хоча чоловік був вражений тим, що їхній дім тепер знаходиться в Івано-Франківську, він сам зауважує: "Мій дім там, де моя родина".

Аня та Руслан були здивовані тим, як швидко відео їхньої зустрічі стало популярним у соціальних мережах.

Я ніколи не уявляла, що нас можуть знімати саме там. І що це буде настільки вражаюче, - ділиться Анна. - Коли мої друзі почали активно поширювати це, я теж вирішила поділитися. Для мене було важливо продемонструвати, що в очікуванні дійсно є сенс.

Вона розповідає, що за ці два роки не раз чула від друзів і клієнток: "Ти просто неймовірна, ми вражені твоїми досягненнями!"

Я завжди запитувала: чим ви захоплюєтеся? — «Ну, ти ж так чекаєш Руслана». — «В якому сенсі?» — обурюється Анна. — «Я чекаю, як і будь-яка нормальна дружина. Він пішов захищати нас, як можна не дочекатися? Навіть якби між нами не було таких міцних стосунків, я б все одно чекала. Це мій чоловік — я вибрала його, він батько моєї дитини».

Зараз сім'я мешкає у Франківську. Разом із донькою, собакою та рудим котом. Аня знову повернулася до роботи — вона відкрила власну студію, і це вже третій раз, коли вона починає все з нуля.

Руслан звільнився зі служби. Трохи важко, бо він 11 років був військовим.

А зараз я не маю певної відповіді, - говорить він. - Потрібно адаптуватися до змін у житті.

Аня зазначає: "Він наразі на етапі пошуку свого шляху. Я не змушую його йти працювати, вважаю, що він має право залишатися вдома. Згодом він щось вирішить".

Відчуття їхнього спілкування такі, ніби розлука тривала зовсім недовго. Хоча, звичайно, є певні деталі. Аня з усмішкою зазначає, що досі не може звикнути до покупки цілого хліба, а не лише його частини. Крім того, їй доводиться адаптуватися до нової ролі в родині, де вона виконує обов'язки як жінки, так і чоловіка.

Ознайомтеся з матеріалом: "По ту сторону" неможливого. У Франківську військовослужбовці та ветерани зійшлися на боксерському рингу.

Ти ж звикаєш, що ти сам, ти ні з ким не радишся, бо нема з ким порадитися. І все - ти один, один, один. І тут повертається Руслан, - ділиться Аня. - Я вже йому казала: якщо я десь забагато на себе беру, ти мені кажи пригальмувати.

Проте це, без сумніву, дрібниці. Зараз вони просто радіють можливості бути разом.