Фотограф Жульєн Кресп в Івано-Франківську створює портрети, щоб привернути увагу французів до війни.

Французький фотограф Жульєн Кресп вже вчетверте відвідує Івано-Франківськ з початку повномасштабного конфлікту. Він зосереджується на зйомці військових, місцевих жителів, переселенців та підприємців. Його метою є через свої портрети донести до світу правду про події в Україні та висвітлити історії українців, які пережили жахіття війни.

"Репортер" поспілкувався з Жульєном Креспом на "Промприладі", де він планував робити портрети. Адже люди, які продовжують працювати всупереч довгій війні, є темою цієї його поїздки до Франківська.

Я чудово пам’ятаю свій перший візит, коли зрозумів, що обов'язково повернуся сюди. Це було в грудні 2013 року, на початку Революції гідності на Майдані Незалежності. Тоді на площі було небагато іноземних журналістів, зокрема, представників французьких ЗМІ. Проте мої українські друзі з Києва розповіли мені про важливі події, що відбуваються, і я швидко прийняв рішення приїхати. Я був вражений, побачивши на Майдані прапори Європейського Союзу.

Пізніше, у січні та лютому, я знову і знову відвідував Майдан, витрачаючи кожного разу близько тижня на те, щоб зафіксувати на фото протестувальників і зняти атмосферу єдності, що панувала в цьому місці.

Ознайомтеся: Місто, де зустрічаються сонце і море. У Тисмениці подружжя фотографів представило експозицію, присвячену французькому Антібу (ФОТО)

Останній раз, коли я відвідав це місце, був у лютому, приблизно за двадцять днів до того, як Янукович покинув Україну, що стало завершенням революційних подій. Того дня загинуло більше 50 людей - я прибув туди лише через кілька годин після трагічних подій.

Після цього я повернувся на Донбас, а потім до Одеси. Наступив тривалий час, коли я не відвідував ці місця - працював у Парижі, у мене з'явилися діти, і я не хотів наражати їх на небезпеку. Крім того, я не є військовим фотографом, тому не бачив сенсу у поїздках на Донбас.

Я вирішив для себе, що буду першим, хто вирушить до Києва, якщо розпочнеться велика війна. І хоча зрештою я дійсно відправився в Україну, це був не Київ, а Івано-Франківськ. Я мешкаю в Кліші-ля-Ґаренн, містечку поблизу Парижа, яке є містом-побратимом Франківська. Завдяки підтримці друзів і знайомих в Україні, зокрема Сергія Єрьоміна, голови ГО "Парі-ІФ", мені вдалося приїхати в перші дні конфлікту. З того часу я вже четвертий раз повертаюся.

Щоразу різні сюжети, але які мають одну мету - говорити про Україну за кордоном. Неважливо, яка тема фотографій: чи це внутрішньо переміщені діти, чи діти з інвалідністю і як їм допомагають під час війни, чи жінки на війні. Завжди мета - нагадати французам, європейцям, що в Україні відбувається щось серйозне.

Цього року я хочу висвітлити вміння українців працювати у сфері індустрії. Це знову портрети. Я хочу фотографувати жінок і чоловіків за роботою, щоб підкреслити їхню гордість, їхній бойовий дух, показати, що в Україні є майстерність, технології.

Також однією з цілей є формування європейського усвідомлення щодо майбутньої інтеграції України до Європейського Союзу. Я вважаю, що це дуже позитивний процес, але не всі у Франції поділяють мою думку. Мій проєкт полягає в тому, щоб продемонструвати, що українці вже є такими ж, як і ми. Це працьовитий народ, і їхнє приєднання принесе вигоду для всієї Європи.

Читайте: Максим Зеккіні: "Це завжди щастя - приїжджати у Франківськ"

Безперечно. З огляду на загострення конфлікту в Газі, новини з України опинилися на задньому плані. Справа в тому, що у Франції існує велика мусульманська громада, яка значно перевершує українську. Тому питання Гази стало пріоритетним для політиків, адже це відповідає інтересам їхніх виборців.

Хоч, разом з тим, багато французів залишаються глибоко стурбованими ситуацією в Україні - це підігрівають польоти дронів над європейськими аеропортами, які ми спостерігаємо останнім часом. Це повернуло їх до реальності й розуміння, що загроза від росії для них ближча, ніж події у Газі.

Я портретний фотограф, тому не роблю репортажі. До того ж я приїжджаю в Україну ненадовго, цього недостатньо, щоб робити якісні репортажі. Але я обираю сюжети, які можуть бути близькі французам. Наприклад, коли йдеться про внутрішньо переміщені сім'ї, про дітей з інвалідністю або дітей-сиріт, які страждають від війни, - це відгукується у французьких сім'ях. Коли темою були жінки - військові або ті, хто дотичний до війни, - європейська публіка теж була зворушена. Тож я обираю фотогенічний сюжет, який може бути близький глядачу.

Знімки, які я планую зробити сьогодні, можуть виявитися менш емоційно насиченими для французької аудиторії. Проте, я сподіваюся отримати реакції від підприємців, які усвідомлюють, що в післявоєнний період їхня економіка може бути тісно пов’язана з українським бізнес середовищем. Це також важливо для України, оскільки після завершення конфлікту ми будемо говорити про відновлення та ринок праці. Це шанс підготуватися до моменту, коли ці питання стануть особливо актуальними.

Я організовував виставки в мерії Кліші, присвячені внутрішньо переміщеним сім'ям та дітям, які опинилися в складних життєвих ситуаціях. На початку війни Івано-Франківськ став прихистком для десятків тисяч ВПО, що вражає.

Тема жінок-військових є складною, адже вона пов'язана з війною. Її важко "продати" широкій аудиторії. Проте мені вдалося організувати виставку в міській раді, присвячену Міжнародному дню жінок. Після цього ми демонстрували ці фотографії під час різних політичних заходів і кінопоказів. Мене запрошували виступити, де я ділився своїми враженнями від поїздок в Україну, починаючи з 2013 року, і показував ці світлини.

Ознайомтеся з історією: "Це наш будинок". Француз Клеман Колетто залишаєтся у Франківську, незважаючи на війну.

Ні, я не спостерігаю суттєвих змін. Звісно, відчувається втома, і це природно. Але, з іншого боку, війна відчувається тут не так виразно, як три роки тому. Блокпости зникли, військових на вулицях стало значно менше, а сирени практично не чутно.

Ні, я не відчував страху. Я мешкаю в готелі, де є зручне укриття. На початку війни ми з колегами проводили там багато часу через часті повітряні тривоги. Зараз я вже не відвідую укриття, адже вважаю, що Івано-Франківськ навряд чи стане метою для російських військ. Звичайно, мої діти переживають. Але, наприклад, коли в Івано-Франківську відбуваються обстріли, про це ніхто в Парижі навіть не чує. Вони знають лише про Київ і, можливо, про Львів.

Звичайно, я б більше переживав, якби мій шлях пролягав до Києва. Мені б хотілося відвідати це місто, але, на жаль, у мене немає там знайомих, які могли б допомогти з організацією поїздки.

Я також мав ті ж стереотипи, що й багато інших французів – вважав, що це "маленька Росія", що виявилося абсолютно невірним. Крім того, існувала думка, що місцеві жителі можуть бути стриманими, і в цьому є частка правди: щоб вони відкрилися, потрібно більше часу. Але це цілком зрозуміло, адже йдеться про іншу культуру, до якої ми, французи, не звикли.

Стереотипи залишилися позаду. Якщо поглянути на те, де ми зараз перебуваємо — Промприлад, — це місце вражає своєю сучасністю і динамічністю, абсолютно не відповідаючи тому, що багато хто уявляє про Україну. Це яскравий, молодіжний простір, і я сумніваюся, що багато французів навіть можуть уявити, що подібне місце може існувати в Україні, і особливо не в її столиці.