Єдине справжнє визволення
Україна знову залишилася без уряду. Колись така фраза, такий заголовок у пресі могли б стати справжньою подією. Але зараз реакція на це рішення (Банкової, Грушевського чи когось іще) хіба що іронічно-саркастична. Ну, ще, можливо, любителі цієї справи пообговорюють, чи стала Свириденко найнікчемнішим керівником українського уряду, чи були в неї в минулому конкуренти. А через якийсь час і забудуть. Проведіть експеримент - поцікавтеся у знайомих, сусідів, колег, хто очолював Кабінет Міністрів до Дениса Шмигаля. Цікаві будуть результати, повірте.
Скоріше обговорюватимуть не старий чи новий уряд, а те, як усе відбувається. До того ж у "зеленій" владі додають перцю - зумисно чи несвідомо. От, наприклад, колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба (той самий, що на Закарпатті сидів мов істукан, поки переговори з його тодішнім угорським колегою Сіярто вів якийсь клерк з Офісу президента - Єрмак, здається...) днями розродився фразою, яка гідна чи то премії Дарвіна, чи то подання в Конституційний Суд.
Кулеба висловився наступним чином: "Це характерно для Зеленського - змінювати уряд один-два рази на рік, щоб громадяни могли бачити, що відбуваються зміни, і що влада шукає нові, більш ефективні рішення для команди". Що стосується того, що у нас насправді парламентсько-президентська система, можливо, це вже забули навіть у парламенті, якщо взагалі коли-небудь знали. Хоча опозиція інколи нагадує про це, отже, вони мали б бути в курсі. Але залишимо це осторонь. Давайте зосередимося на "один-два рази на рік".
Звісна річ, люди бачать. Як можна не побачити, коли це все-таки не якийсь начальник департаменту в другорядному міністерстві, а цілий Кабінет Міністрів. Та от реакція суспільства на ці спроби "щось змінити", "шукати нові кращі кадрові рішення" - більш ніж скептична. Особливо коли цими "новими" рішеннями є переставляння шахових фігур туди-сюди, а з Дениса Шмигаля уже відверто сміються, вигадуючи анекдоти про те, що йому спеціально кордон закрили, аби не втік і не відкараскався від наступної посади в наступному уряді.
Цікаво, як там собі пан Кулеба думає - усі ці переставляння самі знаєте чого самі знаєте де, вони вплинуть на настрої в суспільстві? Нам теж здається, що навряд чи. Хоча, будемо чесними, є такі моменти і такі посади, де кадрові рішення не просто були б сприйняті позитивно, а, відверто кажучи, очікуються і навіть вимагаються (наскільки це можна робити в нинішніх умовах).
Вірю, ви вже здогадалися, про що йдеться — це найгучніший скандал останніх тижнів. А точніше, серія скандалів. Спочатку з'явилося розслідування видання "Бабель" щодо подій в 425-му окремому штурмовому полку "Скеля", а потім виникла ситуація з командиром 155-ї окремої механізованої бригади, підполковником Станіславом Лучановим, який, як виявилося, має зв'язок із "Скелею", де раніше обіймав посаду начальника штабу.
Ця подія вразила і налякала не лише родини постраждалих та загиблих, а й односельців дружини Лучанова, а також двох синів загиблого на фронті військового. Вона, як не дивно, стосується всього українського суспільства, яке досі здатне до критичного мислення. Вимагає серйозних, рішучих та чітких кадрових заходів. Принаймні одного з них.
Ні, я зовсім не натякаю на головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського. Які тут можуть бути натяки, якщо штурмові війська, які він сам і започаткував, вже стали відомими як "м'ясники Сирського" для всіх, хто слідкує за військовими подіями. Суспільство в Україні чекає на це звільнення набагато більше, ніж на зміну Свириденко на чергового тимчасового виконавця ідей Зеленського або на продовження мандрівок Дениса Шмигаля по міністерських кабінетах.
А звільнення цього не відбулося. І так само, як немає жодних причин, чому це не може статися. Нагадаю, що під час війни Зеленський вже здійснював зміни в керівництві ЗСУ, і тоді його не зупинили навіть настрої в армії, коли він звільнив Залужного та призначив Сирського. А тепер, коли питання звільнення стало не просто актуальним, а криком на порядку денному, президент чомусь відсторонюється, обираючи мовчання. Якщо він і реагує на гучні скандали в армії, то лише в традиційному радянському стилі "ми за мир у всьому світі". Не усвідомлюючи, або не бажаючи усвідомити, що українців ці загальні фрази не цікавлять – їм потрібна армія, якій можна довіряти.
Таким чином, ця армія повільно стає частиною історії. Можна скільки завгодно стверджувати, що негативна реакція українців на ТЦК є результатом російських інформаційних маніпуляцій, але істина зовсім інша — вона є надзвичайно неприємною і тривожною. Ситуація полягає в тому, що необхідність змінити головнокомандувача (разом із його підходами) вже давно стала нагальною, а не просто назріла.
Але Зеленський навіщось змінює Свириденко. Про яку - якщо НАБУ не відкриє проти неї якусь кримінальну справу - забудуть приблизно так само, як і про Гончарука (це саме той, хто був прем'єром перед Шмигалем). А Сирського не чіпає. Хоча шкоди від нього дедалі більше. І то такої, яка може обернутися мало не громадянською війною. Та чого там кривити душею - ця герилья уже фактично іде. І події на тому ж Сихові - це ніщо інше, як один з її епізодів.
Історія з Єрмаком демонструє нам, що рано чи пізно це звільнення все одно станеться. То навіщо тягнути аж так, щоб потім наслідки були ще більш кривавими і непоправними? Га, пане президенте?
