Невдача з твором з української мови.

З нагоди 29-річчя нерозкритого убивства - уривок із книги "Мученик за Віру і Правду Володимир Кательницький"

Виповнюється 29 років від часу вбивства в домашньому помешканні столиці України у віці 45 років Голови Всеукраїнського товариства Андрія Первозванного, безкомпромісного борця за відродження УАПЦ, талановитого журналіста і високопатріотичного громадсько-політичного діяча Володимира Кательницького та його вісімдесятилітньої матері Лукерії Єлисеївни. Сталося це у ніч із 7 на 8 липня 1997 року.

Обидва походять із села Данина, що розташоване в Ніжинському районі Чернігівської області.

Вбивство залишилось нерозгаданим, а пам'ять патріота не отримала належної шани та визнання.

Цей уривок із моєї нової книги про мученика за віру стосується "провального" вступу Володимира в Ніжинський педінститут ім. М. Гоголя. Та несправедливо виставлена двійка позбавила права бути вчителем української мови і літератури в совєтській тоталітарній педагогіці, але вивела його згодом у перші ряди борців за Українську Україну, за втілення якої поплтився власним життям і життям матері... Пом'янемо героя!

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

У попередніх розділах детально описані умови, за яких герой цієї книги пізнавав близьке оточення й світ на початковому відрізку свого особистісного і громадянського становлення в першому чотирикутнику буття "родина-церква-вулиця-школа".

МОЗАЇКА ПЕРШОГО "ЧОТИРИКУТНИКА ІСНУВАННЯ"

Строката мозаїка того чотирикутника не могла не вплинути на роздвоєність душі найменшого спадкоємця родини Кательницьких, який від народження мав особливо раниму душу. Можна безпомильно ствердити, що це роздвоєння було для нього кричуще-болісним.

Чому так?

Відповідь на поверхні. Уроки пізнання життя для підлітка, коли все сприймається загострено й за "чисту монету", в побожно-патріотичній, до того ж, несправедливо репресованій владою, родині, з одного боку, й у комуно-більшовицькій школі, з іншого боку, були цілковито протилежними. Те, що в родині й церкві було святим та праведним (віра, молитва, звичаї пращурів, гордість за свій рід, рідна мова, проукраїнські орієнтири), у совєтській школі огульно заперечувалося, принижувалося, грубо висміювалося. Викладений вище архівний фактаж це переконливо стверджує.

НЕ ФОРМАЛЬНИЙ ВИПУСКНИЙ

1969 року Володимир закінчував випускний клас місцевої десятирічки. Перед ним усе гостріше поставало питання: ким і де бути? Надто коли слід було зважати й на свої обмежені власні фізичні можливости. Він оглядався на однокласників, прислухання до їхніх намірів, із деякими ділився своїми, особливо напередодні випускного.

Протягом багатьох років випускники місцевої десятирічки традиційно прощалися зі школою під час урочистої лінійки, яка проходила на сільському стадіоні. Цей стадіон вже давно став своєрідним символом Рокіти — простору, який не обробляли, але використовували для випасу домашньої худоби та птиці. Оскільки вигін був досить великим, його праву частину, вздовж тракту та Лосинівки, після війни щедро засадили осокорами, що призвело до утворення розкішного парку. Це місце стало улюбленим як для дітей, так і для дорослих, оскільки розташоване в самому центрі села.

Перед революцією це місце двічі на рік перетворювалося на гамірне та жваве ярмаркове дійство, де діти могли насолоджуватися гойдалками й різноманітними атракціонами. Атмосферу свята створювали кілька старовинних млинів, які, наче охоронці, стояли по периметру величезного майдану, зустрічаючи тутешні вітри своїми крилами. Після війни з німцями радянська влада знищила ці млини, перетворивши їх на колгоспні склади. Незабаром територія знову ожила, особливо в теплу пору року, коли місцева футбольна команда стала однією з кращих у районі, що призводило до частих міжсільських матчів на цьому майданчику.

Щорічний останній дзвоник для десятикласників тут теж мав свою принаду. Спеціяльно для цієї події привозили з лісу велику ялинку. Звісно, вибирали ту, яка підлягала санітарному вирубуванню. Після вручення винуватцям події атестатів зрілости її запалювали. Враз довкола того кострища утворювалося пісенне кільце. В селі другу половину дійства називали "випускним костром".

В момент отримання випускного диплома Володя ухвалив своє остаточне рішення: продовжити навчання в Ніжинському педагогічному інституті.

МОТИВАЦІЯ ВИБОРУ

Проглядаються три причини.

По-перше, у сім'ї Володимира педагогом був його двоюрідний брат Василь, син Євмена Кошми, який був репресований і страчений у 1939 році. Для матері Володимира він був племінником. На той час Василь Євменович обіймав посаду директора Данинської школи і користувався великим авторитетом у селі, оскільки залишився вірним пам'яті свого батька і не відмовився від нього, незважаючи на натяки з боку влади. Навпаки, разом зі своїми двома тітками Параскою і Лукерою він активно відстоював реабілітацію батька, самостійно написав і надіслав у вищі інстанції безліч сміливих і аргументованих листів, сповнених правди.

По-друге, бібліотека, що знаходилася на домашньому горищі, захищала його від глухої і часто несправедливої вуличної реальності, де поверхневі розмови та примітивні забави підлітків часто супроводжувалися вульгарними висловлюваннями, невихованістю та безладом. Натомість ця бібліотека переносила юнака у чарівний світ книг, у бажану країну легенд і казок, де в захоплюючій боротьбі постійно зіштовхувалися правда і неправда, добро і зло, світло і темрява. Звісно, за канонами казки, тут завжди тріумфували правда, добро та світло.

По-третє, розташування оселі в близькості до Ніжина. Проживаючи то в Носівському, то в Лосинівському районах, мешканці Данини тривалий час не мали безпосереднього автобусного сполучення з цим містом. Проте, після чергової адміністративної реформи за часів Брежнєва, коли в Україні ліквідовувалися малі сільські райони, данинці, разом із жителями Шатури, потрапили до нового Ніжинського району, і для них запустили окремий автобусний маршрут "Ніжин - Шатура". Спочатку він курсував лише за гарної погоди, адже в дощові дні ґрунтова дорога ставала непрохідною, і людям доводилося йти пішки до твердої дороги на Володькову Дівицю, долаючи сім кілометрів. Таким чином, у вихідні вони могли повертатися додому за продуктами та надавати допомогу своїм матерям.

Не раз уявляв, як це - бути студентом того інституту, в якому навчався сам Гоголь, котрий прославив це місто. Його мрія полягала в тому, щоб стати мешканцем цього особливого козацького міста на чотири роки, щоб на власні очі побачити безліч невідомих сторінок рідної землі. Потім він планував повернутися до рідної Данини, щоб викладати українську мову та літературу.

Я вирушив до Ніжина, аби подати документи до приймальної комісії, разом із братом Василем, який мав зайнятися питанням щодо ліжка в гуртожитку. На вступні іспити я вже поїхав один. Мати лише проводила мене до автобусної зупинки в центрі села, допомагаючи нести важку валізу, заповнену підручниками та продуктами, які мали вистачити на двадцять днів, поки триватимуть іспити.

Втім, сталося так, що ні підручники, ні харчі на двадцять днів не знадобилися.

Скромного, вихованого та розумного хлопця з Данини, який пережив важке дитинство і мав фізичні вади, "завалили" на першому ж іспиті, про який він хвилювався найбільшою мірою, - на творі з української мови.

Твори Володя любив писати ще від середніх класів. З охотою вів щоденникові записи. І вони в нього виходили найкращі в класі. Тому був приголомшений, коли другого дня побачив результати перевірки письмового твору. Напроти його прізвища стояла... велика двійка. В очах потемніло, не йняв віри такому приниженню.

З трьох запропонованих тем юнак вирішив зосередитися на сучасній: він розмірковував над образом лікаря Платона Кречета з відомої драми Олександра Корнійчука, яка колись була обов'язковою частиною шкільної програми з післявоєнного періоду. Головний герой твору, який щиро віддавав себе лікарській справі, надихнув юнака на глибокі емоційні роздуми. Тому його думки легко і невимушено лягали на сторінки рукопису.

У селі резонанс викликала двійка, яку отримав Кательницький. Це стало шоком і викликало обурення, особливо серед тих, хто добре знав Володю. Згідно з переказами, які досі циркулюють у Данині, директор школи Василь Євменович Кошма вирушив до Ніжина, щоб розібратися з такою несправедливою оцінкою одного з найкращих учнів у гуманітарних дисциплінах. Йому продемонстрували твір, і він виявив, що на каліграфічно написаних чотирьох аркушах не було жодної граматичної помилки. Проте сторінки були переписані червоним олівцем, а в кінці стояла чітка двійка. Таку історію Кошма розповідав, повертаючись назад.

Звісно, можна сумніватися в правдивости сільського переказу. А можна й припустити, що так і було. Адже Василь Євменович сам свого часу закінчував цей інститут і школа під його керівництвом віддавна була базовою для практики багатьох студентів різних спеціальностей. Отож, контакт із адміністрацією вишу в нього був постійний і діловий. Наслухані були там і про гарячий норов цього авторитетного данинця, тому відмовити в зверненні певне й не могли. Однак на позитив повернути оцінку теж не могли. А скорше - не захотіли...

О ПРИЧИНОВ НЕДОСТИЖЕНИЯ УСПЕХА

Ознайомившись із внутрішніми аспектами оцінювання знань студентів на гуманітарних факультетах в період тоталітаризму, коли в СРСР до таких належали історичний, філософський, філологічний та журналістський напрями, можна висунути дві основні версії, чому вступний твір на тему героя нової епохи Платона Кречета отримав незадовільну оцінку.

Перша

Абітурієнт підходив до аналізу вчинків і позиції літературного персонажа не за стандартами шкільного уроку чи суворими вимогами підручника, а керуючись власним сумлінням, відчуттям душі і власним розумінням поклику лікаря, інтелігента, громадянина перед своїм народом. Адже це твір, а не простий переказ. Як же міг цей юнак із віддаленого села знати, що комуністична система не приймає індивідуальність, нестандартність і оригінальність думок? Вона зосереджена на одному: чи відповідає світогляд особистості "генеральній лінії ленінської партії", чи відповідає молодого будівника комунізму ідеологічним і політичним вимогам цієї партії?

Подруга

Члени екзаменаційної комісії іноді могли навіть не ознайомлюватися зі змістом тексту. Таке траплялося, коли навпроти прізвища кандидата вже була зроблена помітка олівцем для екзаменаторів у вигляді крапочок, плюсиків або тире: "пропускати - не пропускати". Ці олівцеві позначки, як правило, знищувалися перед тим, як документи надсилали в архів. Ті, хто працював у таких комісіях, знають, що в радянські часи та після, до впровадження тестової системи, це була не лише звичайна практика, а навіть системна.

У такій інтерпретації звичного в пору вступних кампаній радянської доби явища є доля істини.

Ще про одну колишню таємницю радянських часів у цьому контексті.

У кожному радянському вищі був спеціяльний відділ, безпосередньо підпорядкований сумнозвісному каральному органу НКВС-КДБ (скажімо, у Київському університеті його неофіційно, але з обережности, завуальовано називали "четвертий стіл"). Посвячені в діяльність цього "сецпризаченського столу" студенти його боялися. До функцій спецпризначенців, які зазвичай отримували добру платню, входила перевірка походження абітурієнтів та суспільно-політичних поглядів у родині. Обов'язковим для заповнення анкети (і не лише в час вступу на навчання, а й оформленні на роботу) був такий пункт "НІХТО з моїх батьків та родичів НЕ був засуджений, НЕ перебував під слідством". Особливу підозру викликали вихідці із сімей репресованих або політично неблагонадійних, за якими від сталінських до горбачовських часів велося системне стеження. У період 50-60-х роках минулого століття (а саме про нього тут мова) існувала негласна практика, коли абітурієнти з проблемних (у стосунках з владою) родин із Наддніпрянщини чи Слобожанщинии їхали вступати в інститути та університети на захід України. Приїжджих із уже всуціль радянізованого сходу вступників там брали на навчання охочіше й без подібних перевірок.

У тому, що така перевірка була постійною й часто з негативним результатом, засвідчує приклад зі студентської юности автора цих рядків у час навчання на факультеті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Другокурсник з Івано-Франківщини Василь Січко був виключений зі списку студентів за такий "політичний проступок": в особистій анкеті, не вказав, що його батько в час війни був в ОУН-УПА. Чому цей факт біографії творчо обдарованого студента працівники контрольованого КГБ кадрового відділу виявили після вже четвертої сесії з гарними результатами знань? Бо довго перевіряли. Василь Січко несподівано для всіх нас "загримів" у Сибір слідом за своїм батьком - безстрашним вояком Української Повстанської Армії".

На жаль, такі випадки не були поодинокими. Пропонуємо вам історію, яку було озвучено під час урочистого відкриття П'ятого Міжнародного конгресу україністів (2002) у залі Чернівецького театру ім. О. Кобилянської, де автор цих рядків виступав в ролі делегата. У той день почесну мантію професора Чернівецького університету отримала видатна українська письменниця Ліна Костенко. Зі сцени вона вперше оприлюднила вражаючу розповідь про своє вигнання з Київського університету в день, коли почала працювати над своїм твором. Спеціальні служби виявили, що вона не вказала в своїй біографії, що її батьки були куркулями. Це стало причиною її переїзду в Чернівці в 1948 році для вступу на філологічний факультет, де її охоче прийняли.

Хай так як, але згадка про Ніжинський педінститут після того провального вступу завжди відгукувалося в ранимому Володимировому серці з особливо болісним відчуттям, ніби його довго проколювали заржавілим гвіздком.

Знаючи, як тяжко й довго носив у собі той перший несправедливий удар долі, родичі старалися завжди обходити цю тему...

Микола Тимошик

На зображенні: виходець з села Данина Володимир Кательницький (по центру) разом із Патріархом УАПЦ Мстиславом (Скрипником) і Головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком.