"Привіт, всім!" — так вітається родина маріупольців, яка розпочала виготовлення шевронів та патчів у Франківську.

"Мій чоловік вийшов з Маріуполя, перебуваючи в полоні, а мій батько - самостійно, пішки", - ділиться своїми спогадами прекрасна молода жінка на ім'я Марія Гльоза. Її сім'я втратила все, що накопичувалося роками. Однак найголовніше - вони всі змогли втекти з цього жахливого місця. Сьогодні у Франківську їм вдалося не лише відновити свою сімейну справу, але й розширити її.

У статті "Репортера" розглядаються такі теми, як впертість і рішучість, сила сімейних зв'язків та кумедні меми на шевронах.

Коли війна почалася, я, разом з мамою та моєю восьмимісячною донькою, вирушила до родичів у Дніпропетровську область, - ділиться своїми переживаннями Марія Гльоза. - Я сподівалася, що це буде лише тижнева поїздка, тому взяла з собою тільки найнеобхідніше - кілька комплектів одягу, комп'ютер та фотоапарат. Тепер я глибоко шкодую, що не прихопила свої дитячі альбоми. Вони всі були знищені, і тепер я розумію, що не зможу показати своїй донечці, якою була мама в дитинстві, куди ходила, як проходило наше життя.

Її батько, Микола Воропай, як резервіст першої категорії, повернувся до служби. Тим часом її чоловік Андрій уклав контракт із прикордонниками три місяці тому. В результаті, обидва вони залишилися, щоб обороняти Маріуполь.

У місті, в їхньому будинку, лишилася бабуся. Старша жінка не захотіла їхати, бо, як і багато хто, не вірила, що буде щось серйозне.

Ми вже з 14 року загартовані були, - каже Марія. - Обстріли були, ми їх чули. Люди звикли. Коли почалася повномасштабна війна, люди не дуже серйозно до того поставилися, пішли на роботу, займалися своїми справами, а вже коли захотіли виїхати - не вийшло".

Їхня бабуся промовила: "Ви вирушайте, а я залишуся стежити за домом. А як же будуть собаки з котами, коли вони залишаться самі?"

Приблизно 2 березня наш дім зазнав свого першого прильоту. Бабуся розповідала, що вона сиділа в підвалі і раптом почула гучний вибух. Коли вийшла, виявила, що частина будівлі обвалилася. На наступний день стався ще один прильот, але, на щастя, ніякого вогню не виникло. Однак на третій день бабуся знову перебувала в підвалі, коли почула тріск. Виявилося, що дах загорівся. Вона терміново побігла до сусідів, які допомогли забрати документи з підвалу і спробували врятувати тварин. Одну кішку вдалося врятувати, але інша, налякана, сховалася. Собак витягли, але ті від страху одразу ж розбіглися.

Через кілька днів провідати бабусю прийшов батько, і побачив, що будинку нема.

Читайте: Відірвані від моря. Як живуть маріупольці у Франківську (ФОТО, ВІДЕО)

За його словами, першою думкою було те, що мама залишила цей світ. І, якось дивно, доля звела їх разом у той момент, коли бабуся з сусідом завітали до нашого дому. Вони цілком могли не зустрітися. Але, напевно, так і повинно було статися. Тож тато перевіз її в іншу частину міста, до порту, де він перебував.

На завершення березня Марія втратила контакт зі своїм чоловіком. Вона почала шукати інформацію через військову частину. З'ясувалося, що там була одна жінка, яка підтримувала зв'язок з нею – вони отримували актуальні списки загиблих і поранених.

"І саме в той момент я була впевнена, що він ще серед нас," - говорить Марія.

У квітні її подруга зателефонувала з питанням про Андрія. Вона згадувала, що в новинах показували полонених, і один з них був дуже схожий на нього.

Ознайомтесь з матеріалом: "Курултай". Як ветеран війни в центрі Франківська зберігає кримські традиції.

Вона надіслала мені відео, і я завжди впізнаю свого чоловіка. А ще, завдяки інформації, яку мені передала жінка з частини, я вже знала, що він отримав поранення в ногу, - ділиться Марія. - Тоді я почала звертатися до всіх можливих служб: це мій чоловік, він у полоні, будь ласка, внесіть його до списків полонених.

Чоловік Марії, Андрій, втікав з Маріуполя після перебування в полоні, тоді як її батько вирушив у дорогу самостійно, пішки.

Настав час, коли оточення ставало дедалі тіснішим, і територій, що підлягали нашому контролю, залишалося все менше. Зв'язок обривався, а багато військових намагалися вибратися самостійно — хтось пішки через поля, хтось іншим шляхом, — ділиться спогадами Марія Гльоза. — Так і мій батько знайшов вихід. Після його повернення розпочалося розслідування. Поки справа ще розглядалася, він завітав до нас.

На той момент родина вже оселилася у Франківську. Разом з ними була і бабуся, яка змогла виїхати з Маріуполя ще до того, як почалися масові евакуації цивільних.

Ознайомтеся з історією: Як у сироварні "Тирсіник" відроджують традиційне ремесло та сприяють розвитку туризму в Баня Березові, де молоко тече в жилах (ФОТО)

Вона приїхала до нас ще у Дніпропетровську область і ми десь три місяці всі там просиділи, - пригадує Марія. - Потім вирішили, що треба кудись рухатися. Куди? Вирішили просто їхати на захід. Франківськ? А чому ні? Квартиру шукали по дорозі. Я просто звернулася до ріелтора і вже майже на під'їзді до Франківська вона нам сказала: їдьте, я вам зараз усе покажу, все буде добре. От так ми тут і залишилися, в тій квартирі так і живемо.

Андрія, який отримав серйозні поранення, обміняли в червні 2022 року. Після цього він проходив курс лікування та реабілітації. Тим часом, його батько, чекаючи на результати розслідування, вирішив відновити справу, яку вони втрачили в Маріуполі.

Трохи про передісторію. Микола Воропай проходив службу з 2014 по 2021 рік, а після звільнення вирішив присвятити себе захопленню - виготовленню виробів із дерева. Спочатку він створював сувеніри для своїх товаришів по службі, але з часом його хобі перетворилося на справжнє заняття, і сім'я навіть планувала відкрити власний магазин. Проте мрія так і не здійснилася - магазин згорів внаслідок пожежі.

І от у Франківську тато вирішив спробувати долю, - розказує Марія. - Він написав грант на Український ветеранський фонд. Спочатку взяв мікрогрант - 20 тис грн. А потім ще один, уже великий - на 877 тис грн. Він ще своїх грошей доклав, і ми взяли лазерний і фрезерний верстати, інше обладнання.

Так стартувала діяльність майстерні "ArtНація", спеціалізуючись на виготовленні дерев'яних сувенірів. За словами Марії Гльози, сьогодні основна увага приділяється створенню виробів за індивідуальними замовленнями. Серед них – подарункові коробки, підставки та органайзери – унікальна брендована продукція, яку не знайдеш у магазинах.

І якось неочікувано для них самих справа завернула у ще одне русло - виробництво шевронів та патчів.

Як розказує Марія Гльоза, у тому великому гранті в них була прописана купівля УФ-принтера. Але тоді якраз почалися вимкнення світла, а ця техніка дуже примхлива. Тож вирішили купити вишивальну машинку.

Ми коли її отримали, в нас такі очі були круглі, ми ж ніколи з цим не стикалися, - посміхається вона. - Страшно було її навіть запускати. Але потрошку, потрошку. Я читала в інтернеті, що і як, скільки треба підкладок, які тканини, всі ці нюанси. Брат навчився робити макети сам по відео. І почали ми спочатку для татової частини - група крові, погони - робили на пробу. Потім це все потрошки почало набирати обертів. Почали робити на замовлення шеврони, нам вже стало не вистачати однієї машини.

Цей напрямок своєї роботи назвали "MAYAR" - це збір з імен Марії та Ярослава, її брата, який займається макетами.

Згодом придбали ще одну невеличку вишивальну машину, але дуже швидко стало зрозуміло, що й цього замало.

Бо іноді на створення одного шеврона іде 7 хвилин, а іноді пів години. Ти можеш вишивати якесь замовлення і 9 годин, усе залежить від складності, - пояснює Марія. - Тобто нам доводилося навіть чергуватись і працювати вночі. Тож на початку 2024 року я написала ще один грант в Український ветеранський фонд - на розширення. І ми отримали підтримку, зараз придбали чотириголову машинку. Тобто з двох голів ми вийшли на вісім.

В даний час вони здатні обробляти великі замовлення на 100, 200 одиниць. Такі замовлення зазвичай виконуються для цілого підрозділу.

Шеврони зараз - необхідний продукт, люди самі їх шукають, - каже Марія Гльоза. - Комусь треба оновити, бо зносилися, хтось отримав нове звання. Дуже багато замовлень на шеврони, патчі, які дарують емоції - такі смішні, з якимись текстами, картинками. Там "Попав в армію по оголошенню", "Якщо не ми, то не ми", "Добрий день, еврібаді". Щось таке, що піднімає настрій".

На даний момент у цій справі, крім Марії та її брата Ярослава, задіяний і її чоловік Андрій, який нещодавно залишив службу. До них також приєдналася мама. Марія вже замислюється над тим, що потрібно залучити ще кілька осіб, адже вони не справляються з усіма напрямками роботи.

Їхній батько, Микола Воропай, знову приступив до виконання службових обов'язків, наразі він перебуває в Одеській області.