Вони ведуть бої на мечах, прагнучи відновити своє життя. Як БугуртСіч підтримує ветеранів, які страждають від ПТСР, за допомогою середньовічних поєдинків.
Чи здатен середньовічний мечевий бій сприяти відновленню ветеранів?
Олена Кречет, співзасновниця та керівниця громадської організації БугуртСіч, впевнена в цьому. Завдяки активним командним тренуванням військові мають можливість зняти напругу та адаптуватися до цивільного життя, відчуваючи підтримку своїх товаришів. Вони починають ділитися своїми переживаннями та історіями.
Сьогодні в складі команди БугуртСічі налічується 12 осіб, а на заняття регулярно приходять близько 200 ветеранів, серед яких є й ті, хто користується інвалідними візками. У Києві функціонують три філіали БугуртСіч, а також ще два в Івано-Франківську та Одесі. Відкриття нових філій у інших містах уже заплановано, адже попит на такі послуги зростає.
LIGA.net поспілкувалась з Оленою та розпитала, як це - мечем і щитом повертати військових до життя.
Олена Кречет займається середньовічними боями понад 20 років. На початку це були рольові ігри на фестивалі. Олена з однодумцями вчилася битися на мечах, стріляти з лука, будувати фортеці. Але тоді це було скоріше захоплення й хобі. Лише у 2016 році командні битви в середньовічних обладунках, що є частиною історичної реконструкції, офіційно зареєстрували в Україні як спорт - бугурт.
"У 2020 році я зустріла Ігоря Парфентієва - майбутнього співзасновника проєкту БугуртСіч, багаторазового чемпіона світу з бугуртного спорту та ветерана АТО, - ділиться Олена. - Наша розмова розпочалася з його мрії організувати місце, де ветерани могли б займатися цим видом спорту та знаходити шлях до відновлення. Я одразу відчула, що хочу долучитися до цієї ініціативи. Мені добре відомо, як важливо в такі моменти відволіктися і залишити всі свої проблеми позаду. Так і розпочалася наша спільна робота."
Ігор поділився з Оленою історією про своїх друзів з Америки, які підтримують місцевих ветеранів у боротьбі з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), використовуючи техніки середньовічних боїв. Вони навіть створили фільм, присвячений цій темі. Олена та Ігор мали загальне уявлення про подальші дії, але точний механізм залишався для них дещо незрозумілим.
Ми вирішили рухатися поступово, і в 2021 році разом з кількома ветеранами АТО заснували громадську організацію. Однак на цьому наші плани завершилися: розпочалося повномасштабне вторгнення, і більшість учасників проєкту відправились захищати Україну. Олена стала волонтером, організовувала збори для своїх побратимів, купувала та надсилала необхідні речі.
Перед БугуртСіччю вони знову з'явилися в 2023 році, і знову виникло питання: яким чином можна rehabilitувати військових, використовуючи середньовічні битви?
У США чимало ветеранів активно беруть участь у середньовічних боях. Однак, як зазначає Олена, досліджень щодо впливу таких активностей на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) в світі не проводилось. «Ми здогадувалися, що це може бути корисним, але як саме це працює? Які механізми за цим стоять?» – розповідає вона. Вони зустрілися з патофізіологом Віктором Досенком, який спеціалізується на ПТСР. Він підтвердив, що це є однією з найефективніших методик в сфері психологічного здоров’я, і що бугурт може бути способом боротьби з ПТСР. Віктор запросив їх до реабілітаційного центру "Лісова поляна", де проходять відновлення їхні побратими, і представив медичний персонал. Фахівці пояснили, що їхня концепція ґрунтується на біопсихосоціальному підході, який передбачає одночасну роботу на трьох рівнях: психологічному, соціальному та фізичному. «Ми вислухали їх і, з подивом, запитали: "Що?" Після цього продовжили працювати далі».
Кожне заняття розпочинається з того, що ветерани надягають легкі тканинні захисні костюми. У БугуртСічі ці обладунки безкоштовно надаються всім учасникам. Є також металеві варіанти, але їх вага коливається від 17 до 30 кг, тож не всі можуть їх носити одразу після отриманих травм або контузій.
Олена зазначає, що навіть у легкій броні навантаження на серцево-судинну систему є досить інтенсивним. "Новачок, наприклад, навряд чи зможе витримати бій, що триває більше хвилини. У наших змаганнях новачки борються протягом 30 секунд, тоді як досвідчені бійці можуть продовжувати поєдинок до хвилини або навіть довше".
Тренувальний процес організовано за традиційною структурою: спочатку розминка, потім активна частина і, на завершення, заминка. У випадку, якщо тренери помічають, що учасники мають різний рівень енергії – деякі виглядають байдужими, а інші, навпаки, сповнені енергії – під час розминки вони впроваджують додаткові тілесно-орієнтовані практики.
"У нас є команда психологів, які надають підтримку. Ми займаємося дихальними практиками та вправами для усвідомлення власного тіла і взаємодії в групі, - ділиться Олена. - Потім переходимо до активної частини: безпосередньо до бою. Кожен учасник по черзі виходить на майданчик кілька разів, змінюючи команди. Бої проходять у форматі три на три: іноді без мети, а іноді з конкретним завданням, наприклад, захопити прапор супротивника. Хоча перемога має своє значення, процес залишається на першому місці. Тому, вигукнувши переможні крики, ми продовжуємо. Якщо хтось відчуває дискомфорт - панічну атаку, агресію чи щось подібне - наш психолог завжди готовий надати необхідну допомогу."
На тренуваннях завжди панує святкова атмосфера. Жарти тут такі темні, що можуть змагатися з вугіллям:
"Воїни з ампутаціями жартують, що їм не треба робити педикюр і купувати шкарпетки. Чула, як один жалівся, що коліна болять. А хлопець з високою ампутацією відповідав: "Співчуваю, бо у мене не болять". Іронія допомагає сприймати зміни в тілі".
Перед боями ветерани можуть перебувати в різних емоційних станах, адже кожен з них переживає свій власний біль. Олена зазначає, що під час змагань вони ніби оживають: стають енергійними та азартними. Після закінчення бою зміни можуть бути вражаючими: часто здається, що людина скинула з себе тягар і знову відчула смак життя. Навіть короткий момент, коли ветеран може відірватися від своїх думок, виявляється ефективним засобом у боротьбі з ПТСР.
У разі ПТСР людина занурюється у нав'язливі спогади. Активна робота тіла під час бою дає мозку відпочити від них. Ветеран запам'ятовує: можна прийти на тренування, відірватись - і стане легше. Крім того, бугурт - це бій загін на загін, стінка на стінку. Командний спорт, для якого потрібно володіти стратегією й тактикою. Для військових це близько і зрозуміло.
Під час військової служби для багатьох солдатів найближчими людьми стають їхні побратими - ті, хто завжди готові прийти на допомогу, підтримати і зрозуміти. Олена зазначає: "У нашому спорті це також має місце. Більшість наших інструкторів у БугуртСічі - це ветерани, і ми дотримуємося принципу: рівний - рівному. Наприклад, якщо на ристалище виходить боєць з ампутованою рукою, його суперник обов'язково покладе щит. А якщо хтось на інвалідному візку - інший учасник сяде поруч на стілець".
Окрім тренувань, БугуртСіч проводить лекції, січові ватри - одноденний виїзд на природу з розпаленням великого багаття, й ретрити - поїздки на кілька днів. На таких заходах вивчають українську історію, навчаються каліграфії, знайомляться з давніми музичними інструментами та готують страви за рецептами, яким сотні років.
Наприклад, під час лекцій ветеранам пояснюють, що явище лицарства не було обмежене лише Європою. Лицарські традиції також мали місце в Україні.
"Олена ділиться своїми спогадами: 'У підручнику з історії для п'ятого класу було лише кілька рядків про Київську Русь – ось і все, що ми знали. Так, лицарство не було у нас поширеним явищем, але лицарі все ж існували, і про них майже нічого не відомо. Ми прагнемо заповнити ці прогалини в знаннях.'"
Сьогодні БугуртСіч представляє собою злагоджену команду з 12 осіб, до складу якої входять тренери, психологи та адміністратори. Фінансування організації здійснюється через гранти, що дозволяє проводити всі заходи для ветеранів безкоштовно. Додатково, близько 20 волонтерів активно підтримують ініціативи; серед них є ветерани, які мають досвід участі в боях і прагнуть більшої залученості. Вони допомагають в організації заходів і проводять майстер-класи для інших учасників. В усіх філіях БугуртСіч регулярно займаються приблизно 200 осіб.
В даний момент БугуртСіч організовує тренування для ветеранів у лікарнях та реабілітаційних центрах Києва, Одеси та Івано-Франківська. У найближчих планах – залучення нових міст, таких як Звягель і Вінниця, а також інших населених пунктів, де спостерігається інтерес до середньовічних боїв для ветеранів. Після реабілітаційного процесу у Києві ветерани зазвичай повертаються додому, де вони прагнуть продовжувати тренування, що й спричиняє збільшення попиту на такі заняття.
Крім самих тренувань, БугуртСіч займається проведенням різноманітних психологічних досліджень, що вивчають вплив бугурту на психічний стан ветеранів, і в майбутньому планує опублікувати отримані результати. Як зазначає Олена, досвід БугуртСіч привертає увагу міжнародних організацій.
По завершенні тренування військові зазвичай починають спілкуватися. Це стосується навіть тих, хто пережив полон і жорстокі тортури.
"Після тренувань ми не розходимось, а залишаємося на місці, щоб послухати, - ділиться Олена. - Інструктори часто діляться цікавими історіями: про різні змагання, як можна приєднатися та як кожен має можливість розвиватися у цьому спорті. Адже коли людина починає мріяти, вона знаходить шлях до лікування і повертається до цивільного життя."
Олена каже, що прогрес помітно вже після перших двох-трьох занять. Вона розповідає, як приклад, про одного з ветеранів, який мав численні поранення, не спав кілька тижнів і весь час мовчав.
"Прийшов на кілька тренувань. І раптом бачу: почав усміхатися. Потім сміятися. Заговорив. Сказав мені: "Знаєте, я сьогодні спав", - згадує Олена.
Інша пригода сталася під час січової ватри, коли Олена варила борщ. Раптом до неї підійшов ветеран і несподівано запитав: "Навіщо ви цим займаєтесь? Для чого вам це?". Він повертався з такими запитаннями кілька разів, щоразу виявляючи все більше роздратування. В черговий раз Олена відповіла йому питанням: "Хочеш борщ?".
Він говорить: "Так, піду". А потім раптово: "Ні, не потрібно. Ти ж хочеш мене отруїти", - згадує Олена про той момент. Врешті-решт, він узяв миску і почав їсти, але раптом вилив борщ у вогонь. Я порадила йому піти на тренування, щоб зняти напругу. Він пішов, а коли повернувся, вже був спокійнішим: "Коли наступного разу? У вас так цікаво..." Ми приймаємо людей такими, якими вони є. Думаю, в цьому також є свій терапевтичний аспект.
Олена переконана, що через середньовічні бої можна знайти спільну мову з ветеранами. Це може стати для них можливістю відчути себе, зрозуміти сенс життя і зробити перший крок у нове цивільне життя.
Наша діяльність є надзвичайно складною. Вона одночасно вимагає великих зусиль і приносить винагороду. Ви коли-небудь замислювались, які ветерани відчувають найбільше щастя? Це ті, хто пересувається на колісних кріслах. Після бою їх обличчя сяють від щастя. Однак спочатку важко сприймати цю реальність. Адже ви бачите сильних воїнів, яких обставини привели до такого стану. Ми надаємо їм шанс знову відчути себе на полі бою. Їхня радість наповнює нас енергією, і ми готові переживати ці моменти знову і знову, скільки б це не вимагало.
