Іноді, поранений вигукував: "Завершуй мене!" - командир медичного відділення загинув на бойовій позиції, протримавшись 20 хвилин.

Павло Березовський з Вінниці приєднався до фронту навесні 2022 року, ставши частиною автомобільної санітарної роти, що була організована у його рідному місті.

* Його серце не витримало побаченого і почутого на фронті: людей з відірваними руками і ногами, криків поранених, дехто з яких просив добити його, аби не мучитися.

Командир санітарної роти Павло Березовський загинув на своєму посту під час виконання службових обов'язків.

Яким був цей чоловік? На це питання журналіст "20 хвилин" звернувся до його дружини та осіб, які добре знали Павла.

"Якби ти тільки усвідомила, як сильно я втомився за ці чотири роки війни!" -- зізнався Павло своїй дружині Тетяні під час останнього візиту додому.

За тиждень перед тим, як його не стало, йому дали відпустку. Всього на п'ять днів. Дружина каже, цього разу Павло дуже поспішав зробити всі справи.

— Зазвичай, йому постійно нагадували про його обов’язки, — ділиться пані Тетяна. — Але цього разу він сам ініціював роботу, цікавився, що ще потрібно встигнути. Ми виконали всі заплановані завдання як ніколи раніше. Можливо, Паша щось відчував.

Після останньої відпустки вони прощалися, намагаючись позбутися тривожних думок. Павло спочатку не міг відпустити сина Станіслава, якому вже виповнилося 17. По-чоловічому міцно стиснув його руку. Обняв дружину і з важким серцем промовив: "Я зовсім не хочу від вас віддалятися!" Потім, зібравшись з думками, обернувся і пішов далі.

П’ять днів по тому, як він вирушив у шлях, Тетяну розбудив дзвінок телефону. На годиннику було п’ять хвилин до першої ночі. Вона почула голос командира Павла, який повідомив: "Паша загинув на бойовому посту під час чергування". Вона слухала, але не могла повірити в почуте: чи це все ж таки не сон?

Серце Павла Березовського, командира відділення 10-ї окремої автомобільної санітарної роти, зупинилося 16 серпня 2026 року у Дніпрі.

Іноді, коли гуляли вулицею, він міг раптово сказати: "Подивись, Таню, це те, над чим я працюю".

Пані Тетяна охоче поділилася історією про свого чоловіка. Журналіст з видання "20 хвилин" запитав її про це на початку бесіди, і вона із задоволенням погодилася. Її розповідь була надзвичайно цікавою. В результаті, в уяві виник образ людини, яка віддавала себе допомозі іншим, адже це було для неї справжньою внутрішньою потребою.

Мені здається, якщо в цьому світі є люди, які його не любили, чи не поважали, то їх одиниці, говорить пані Тетяна про чоловіка. Показовим стало те, скільки прийшли прощатися з ним. Йшли, йшли, йшли...Через це священик не міг службу правити.

Якщо хтось потребував допомоги, Павло поспішав до нього. Такий випадок був навіть під час останньої короткої відпустки. Пригадую, йду з роботи, телефоную йому, щоб запитати, які має плани. Чую у телефоні кудись спішить. Каже, у кума вдома проблема, маю допомогти відремонтувати кондиціонер.

— У нього з народження є бажання допомагати іншим, — каже Тетяна. — Таке не можна вивчити. Ми разом провели 20 років, і за цей час я не раз ставала свідком його добрих вчинків. Познайомилися ми на святі у його племінниці, з якою я дружила. Хоча, насправді, могло бути й інакше, адже ми жили на сусідніх вулицях. Павло завжди ділився зі мною своїми історіями. Знаю, що він навчався в 30-й школі, а потім вступив до транспортного коледжу. Служба в армії залишила яскраві спогади — він розповідав, чим займався під час служби. Проходив її на одному з аеродромів, де йому доручили заправляти літаки киснем, користуючись спеціальною машиною. Було цікаво слухати його розповіді про це.

Після служби в армії я вступив до Вінницького аграрного університету, де здобув освіту в галузі менеджменту. Окрім вищої освіти, я також отримав кваліфікацію газо-електрозварювальника. Протягом свого професійного шляху я змінив кілька місць роботи. Спочатку працював у ТОВ "Синтез-Союз", де займався виготовленням металевих конструкцій. Потім перейшов до ТОВ "ЕЙРКОМ", де відповідав за встановлення сантехнічних систем, опалення, вентиляції та обслуговування кондиціонерів. Моя діяльність на цьому підприємстві тривала до того моменту, поки я не вирушив на фронт.

Іноді, прогулюючись вулицею, він зауважував: "Подивись, Таню, це я зробив", — ділиться спогадами жінка. — Він демонстрував дитячі майданчики, які сам створював. Вони розташовані в різних куточках міста. Той, про який йшла мова, знаходиться на Хмельницькому шосе, неподалік від одного з магазинів.

"Тремтіли руки, коли вперше брав сина"

— Павло виявився чудовим батьком, — ділиться пані Тетяна. — Він завжди підтримував мене у всіх справах. Це почалося з перших днів життя нашого сина, і протягом усього часу, поки хлопчик ріс, тато залишався поряд.

Пам'ятаю, коли ми отримали новину про мою вагітність, я відчула легкий смуток, адже мріяла про донечку. Паша, навпаки, з нетерпінням очікував сина. Коли вперше тримав його на руках, було помітно, як він тремтів від емоцій. Він був водночас схвильований і неймовірно щасливий!

— Якось ми відпочивали на морському узбережжі, — згадує моя співрозмовниця. — Тоді в нас ще не було дитини. Поруч відпочивала подружня пара з маленьким хлопчиком. Ми помітили один цікавий момент. Хлопчик підійшов до своєї мами і щось в неї попросив. Чуємо, що мама відповідає: "Не можна". Потім повторила це вже трохи голосніше. Хлопчик опустив голову, виглядав засмученим і пішов до тата. Ми були зацікавлені, куди ж це все приведе. І тут чуємо, як дитина радісно вигукує: "Тато мені дозволив!"

Ми тоді переконалися на чужому прикладі, що це неправильно, так не має бути. Прямо там, на пляжі, дали одне одному слово, що не будемо так робити. Будемо разом узгоджувати. У нас діяло правило: син підходить, наприклад, до мене, щось просить, я кажу, треба у тата запитати, і навпаки. Потім разом обговорювали і разом вирішували, як будемо робити.

Я спостерігала, як наші друзі охоче тягнуться до Паші. Він майстерно готував рибну юшку та шашлики, а навіть така проста страва, як картопля-пюре, у його виконанні ставала справжнім делікатесом. Мене вже не дивувало запитання, яке постійно лунало від гостей: "А Паша приготує юшку? Принаймні, картопельку-пюре?" Коли ми приймали гостей, я не залишалася на кухні одна. Паша завжди приходив на допомогу. Йому надзвичайно подобалося займатися кулінарією.

Мандрували три дні, але так і не дісталися до кордону.

Коли війна почалася, Паша переконав нас з сином виїхати за кордон, адже багато жінок з дітьми шукали порятунку за межами країни, -- згадує пані Тетяна. -- Він дуже переймався за нас і не думав про себе. Вирушили з дому 26 лютого 2022 року. Я добре пам'ятаю, що в дорозі провели три дні, але до кордону так і не дісталися. На шосе панувала жахлива ситуація: черги та затори були настільки великими, що автомобілі пересувалися дуже повільно. Поки їхали, ми сподівалися, що все це швидко завершиться. На жаль, цього не сталося. Врешті-решт, ми вирішили, що жінки з дітьми пересядуть в автобуси, які доставляють людей до кордону, а чоловіки повернуться до Вінниці. У нашій групі було двоє чоловіків, і ми так і вчинили.

Потім Паша говорив по телефону, що ще два рази так само підвозив жінок з дітьми. Це були знайомі, з деким з них дотепер спілкуємося. Наприклад, везли сестру одного з тих, хто був з нами у першій поїздці. Паша доразу їхав разом з моїм родичем. Вони мали четвертий раз їхати забрати друзів з дитиною. Так сталося, що дитина захворіла в дорозі. Треба було її повернути у Вінницю. Попросили допомогти. Але поїздка не відбулася. Їм обом вручили повістки. І вони вже наступного дня пішли у військкомат. Не ховалися, нікуди не тікали...

Евакуювали поранених

-- У чоловіка пригоди почалися ще до відправки на фронт, -- говорить пані Тетяна. -- На збірному пункті він з моїм родичем попросилися купити цигарок і щось поїсти. А коли повернулися, їх прізвище уже мали подати у дезертири. так мені пізніше розповідав про це Паша. Поки їх не було, група поїхала. Стали чекати нового розподілу. З'ясувалося, що потрібен був механік, та ще й з вищою освітою. У Паші транспортний коледж і плюс вища освіта з аграрного. Він попросив, щоб родича з ним взяли.

Тоді у Вінниці створювалася окрема рота автомобільної санітарної служби. Після проходження навчання їх направили до Дніпра, де їм було доручено евакуювати поранених. Проте перед цим необхідно було підготувати техніку та організувати її.

Паша ніколи особливо нічого не розповідав. Говорив, що у нього все добре. І щоразу просив не хвилюватися. Командир роти на похороні говорив, що вони у Дніпрі працювали фактично цілодобово. Робили все, щоб техніка поїхала на фронт. А далі евакуювали поранених. Згадував, яке сильне психологічне враження справили перші поранені. Пізніше звикли до страшних картин, а спочатку це було важко. Бувало, поранені кричали: "Добий мене! Куди ти везеш". Їхня рота дотепер виконує цю важку роботу.

Чоловік був на посаді командира відділення. Його два рази направляли на навчання.

Привезли пораненого без рук і ніг

— За межами країни ми не відчували себе зовсім комфортно, хоча там не було сигналів тривоги і вибухів, але все ж таки тягнуло додому, ближче до чоловіка, — ділиться спогадами пані Тетяна. — Ми з сином спершу повернулися у Вінницю, потім знову вирушили в поїздку, а зрештою вже вдруге повернулися назад. Коли Паша отримував відпустку, ми мали можливість зустрічатися.

У 2025 році їхня рота підлягала ротації. Проте це не означало, що їм дали можливість повернутися додому для відпочинку. Хоча формально це називалося ротацією, насправді їх перевели з Дніпра до Запоріжжя, де їх розмістили в місцевому госпіталі. Саме там я вперше помітив, як Паша став похмурим, його обличчя набуло незвичного для нас відтінку.

Він був санітаром у хірургічному відділенні. Багато горя довелося йому спостерігати! З дитинства мав добре серце і завжди співчував людям, тому те, що він бачив у лікарні, глибоко вразило його.

Одного разу він мені розповідав, що привезли хлопця без обох кінцівок рук і так само без обох ніг. таке навіть уявити страшно! Пригадую, Паша каже: "Таня, як же йому тепер жити? Він же нічого сам не може робити, розумієш, ні-чо-го". Він коло цього хлопця ходив, як коло маленького сина. Дуже переживав за нього. Напевно, від того хвороба серця розвинулася, через те так рано пішов від нас.

Два моїх колекціонери.

— Мій чоловік завжди мав пристрасть до гарної музики, і особливо його вражало якісне звучання, — згадує пані Тетяна. — Він збирав аудіообладнання та колонки з великою відданістю. Я вже неодноразово жартувала, що в нашій оселі стільки колонок, що незабаром нам не вистачить місця, і тільки вони займатимуть весь простір. Останнім його придбанням став програвач для платівок. Він довго шукав і, нарешті, знайшов його в Дніпрі, купив і привіз додому. А ще він збирав платівки. Де ж їх тепер знайдеш? Паша казав, що почав колекціонувати ще зі шкільних років.

Він володів неймовірним талантом усувати несправності. Як кажуть, справжній майстер на всі руки. Якщо стикалася з чимось новим, він не вагаючись шукав інформацію в Інтернеті, брав паяльник і приступав до справи. Часто друзі знаходили його за цими заняттями в гаражі. Це вміння стало в нагоді під час війни. Коли виникала потреба полагодити автомобіль, Паша засукував рукава і сміливо брався за ремонт.

Правда, він не був прихильником усіх видів роботи. Ремонти часто псували йому настрій. Штукатурити й фарбувати він вважав не своїм покликанням. Проте електропроводку в домі він встановив власноруч. І зробив це саме так, як я й просила.

— Мій другий колекціонер — це син Станіслав, — продовжує свою розповідь співрозмовниця. — Йому вже 17 років, і він навчається в коледжі при університеті харчових технологій. З малечку він захоплюється збором фотоапаратів. У них з батьком завжди були спільні інтереси. Тато активно допомагав йому в створенні колекції, яка включає не лише камери, але й об'єктиви та спалахи. Станіслав вже зробив кілька вражаючих світлин. Батько неодноразово підкреслював важливість розуміння технічних аспектів фотографії, адже просто натискати на кнопку — це не все.

-- Пам'ятаю, як вони умовляли мене купити новий об'єктив для портретної зйомки, -- говорить Тетяна. -- Наскільки я зрозуміла, об'єктив надзвичайно складний, і в нього налаштування складні, може працювати тільки за певних умов, але хлопці перемогли. Паша говорив так: дитина цим займається, їй цікаво, тому треба підтримати.

"На лінії фронту не вдасться підправити свої справи, адже часу навіть на їжу немає."

Відома волонтерка Олена Верлан одна з тих, хто добре знав Павла Березовського. Вона безпосередньо готувала бійців 10-ї окремої автомобільної санітарної роти.

— Це була перша команда, яку ми, волонтери лікарні, допомагали готувати для відправки на фронт, — поділилася своїми спогадами пані Олена в інтерв'ю для "20 хвилин". — Павла Березовського дуже любили викладачі, які працювали з цією групою. Одногрупники також добре до нього ставилися. Він був комунікабельним, щирим, завжди усміхненим, завжди готовим допомогти іншим — таким він і запам'ятався під час навчання.

Навесні 2022 року Павло став одним із перших, хто вирушив на фронт, приєднавшись до новоствореної 10-ї окремої автомобільної санітарної роти.

А згодом вони невтомно надавали їм підтримку, хвилювалися за їхнє благополуччя та зустрічали їх під час волонтерських мандрівок.

Запам'ятала момент, коли ми привезли хлопцям свіжу полуницю. Паша жартував: "На фронті не набереш ваги, тут навіть поїсти немає коли, а ще й волонтери з їхніми вітамінами!"

Саме таким він закарбувався в моїй пам'яті – усміхненим, сповненим життя, з відмінним почуттям гумору, навіть у найсерйозніші моменти.

Він транспортував поранених, рятуючи їх від неминучої загибелі. Став свідком жахіть, які не повинні були б потрапити під погляд жодної людини. Ніс у своїй душі чужий біль, страх і ті життя, які потрібно було врятувати в останній момент.

16 серпня 2026 року, виконуючи свої професійні обов'язки, його серце перестало битися.

Не можу сказати, скільки всього збереглося в його душі після стількох років конфлікту. Проте можу впевнено стверджувати, що воно палало за інших до самого кінця.

Павле, ти завжди залишишся тим добрим і усміхненим Пашею, якого ми колись проводжали на фронт і з нетерпінням чекали зустрічі знову, -- говорить з сумом у голосі Олена Верлан.

Вічна пам'ять і безмежна слава мужньому захиснику Батьківщини, який у боротьбі за життя інших не шкодував ані сил, ані здоров'я. Щирі співчуття родині, друзям та товаришам Павла Березовського.

Вас може також привернути увагу:

Убивця орендував квартиру у домі, де жив розвідник: через 9 років помстилися за генерала з Вінниці

"Прибули на автомобілі з лівими номерами": як капітан ТЦК евакуював пораненого кавалера ордена "За мужність" на бусі.

"Коли мені виповниться 18, я піду боротися з ворогами." Ця книга розповідає про Сашу Постернака, який трагічно загинув у віці 19 років.

Додайте 20 хвилин до обраних ресурсів у Google.