Булінг в навчальних закладах та пенсійні питання УГКЦ
Майстер новели Василь Стефаник, який народився 14 травня 154 років тому, теж потерпав від булінгу у школі. Юнаком він страждав на депресію, тому "всі його герої безнадійно нещасливі", писав про його твори товариш. Про ці ті інші цікаві факти з біографії Василя Стефаника розповів "Освіторії" культуролог Роман Корбин.
З раннього віку Василь Стефаник стикався з серйозними труднощами у здобутті освіти. Як хлопець з села Русів, розташованого в Покутті, наприкінці 1880-х років він зміг стати учнем польської гімназії — це було справжньою рідкістю. У той час в Австро-Угорщині, особливо в Галичині та Буковині, селянам було важко отримати освіту. У Коломийському шкільному окрузі лише один український хлопець із 1329 мав змогу потрапити до гімназії.
Будинок Василя Стефаника у селі Русів, нині музей (фото музею Стефаника)
Вчитися українцям було нелегко, оскільки там викладали лише польською та німецькою мовами. Василя в гімназії цькували через низький зріст та сільське походження. Невисокого зросту Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель бив хлопця по руці так, що вона спухла, а учні глузували з нього. Тоді Василь втратив свідомість і після цього інциденту навіть хотів накласти на себе руки.
Кожна дитина унікальна, і "Оптіма" це визнає. Дистанційна школа пропонує персоналізований підхід для кожного учня, враховуючи їхній індивідуальний темп і улюблені методи навчання. Завдяки професійним викладачам та сучасним технологіям, діти здобувають глибокі знання, які супроводжуватимуть їх протягом усього життя. "Оптіма" - надійний союзник у підготовці до світлого майбутнього!
Група гімназистів, які хотіли кращої освіти, створили таємний гурток. До нього, крім Василя, увійшли майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина (Іван Семанюк). Згодом Іван Франко назвав учасників гуртка "Покутською трійцею". "Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконаннями, молоді письменники, взялися малювати те життя, яке найліпше знали, - сільське життя", - писав про них Франко.
"Покутська трійця" (малюнок Василя Касіяна)
У 1890 році Василя Стефаника виключили з Коломийської гімназії через його участь у нелегальному гуртку. Після цього він продовжив навчання в Дрогобицькій гімназії, що носила ім'я Франца Йозефа, де зав’язав дружбу з Іваном Франком.
Після Дрогобицької гімназії за волею батька Василь вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Як згодом визнав сам Василь, з медициною "вийшло діло без пуття". Натомість він почав цікавитись літературним і громадським життям Кракова: брав участь у молодіжних товариствах, польських й українських студентських гуртках і літературних об'єднаннях. У студентські роки Стефаник формувався як письменник: багато читав, відстежував сучасну літературу, товаришував з польськими письменниками і співпрацював з видавцями.
На початку своєї літературної діяльності Василь Стефаник стикався з відмовами щодо публікацій своїх творів. Лише після виходу його першої збірки "Синя книжечка" у 1899 році критики почали вважати його "новим подихом" в українському літературному контексті.
Леся Українка писала, що Стефаник "близький до селян, до їх мови і світогляду, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним".
Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко (фото музею Стефаника)
Михайло Коцюбинський висловився про автора: "Ця маленька книга настільки вразила мене, що я довго тримав її при собі і не міг заспокоїтись".
Ольга Кобилянська зазначала в одному з листів: "Ваша писемність вражає своєю силою... ви створюєте величний пам'ятник для свого народу".
Василь пережив глибоке горе через втрату матері. Ця трагедія призвела до серйозної депресії, яка змусила його на 15 років відмовитися від літературної діяльності.
Стефаник створював літературні твори рідко, проте їхня якість була високою. Для нього процес написання був справжнім "священнодійством", яке вимагало великих зусиль. Він згадував: "Я викладав на папір усе, що моє серце хотіло висловити... І всі ті жахи, які мене гнітять, я відображав, палаючи від пристрасті, коли кров і сльози перепліталися". Його тесть, Кирило Гаморак, застерігав його: "Не пиши так, бо це може тебе вбити!".
Він багато уваги приділяв опису сільського життя, стверджуючи: "Я писав з метою налаштувати струни душі нашого селянина так, щоб з цього виникла справжня музика Бетховена". Проте в своїх новелах Стефаник часто перебільшував тяжкі умови життя в селі: покутські селяни не зазнавали таких злиднів і трагедій, як це зображено в його творах. Марко Черемшина підкреслював: "Усі його персонажі або безнадійно хворі, або постійно п’яні, або вічно самотні, або ж невимовно нещасливі". Таке перебільшення страждань селян свідчить про те, що він є представником експресіоністської літератури.
Василь Стефаник та сини Кирило і Юрій (фото з бібліотеки Стефаника)
Головною сферою діяльності Стефаника була політика. У 1895 році, за свої виступи на мітингах селян, він потрапив за ґрати, оскільки критикував антинародні дії урядових установ. З 1908 по 1917 рік він представляв Королівство Галичини та Володимирії в Австрійському парламенті, активно борючись за права селян Західної України. У січні 1919 року він став головою делегації ЗУНР, яка відвідала Київ для участі в проголошенні Акта Злуки.
За інноваційні досягнення Василя Стефаника та його глибоке розуміння проблем українських селян, у 1928 році радянська влада призначила йому особисту пенсію в розмірі 150 злотих на місяць (тоді хліб коштував 29 грошів). Однак у 1933 році, з огляду на трагічні події Голодомору та переслідування української інтелігенції, він вирішив відмовитися від цієї фінансової підтримки. Дізнавшись про його вчинок, митрополит Андрей Шептицький надав письменникові аналогічну пенсію від Української греко-католицької церкви. У відповідь Василь Стефаник попросив касира видати йому цю суму дрібними монетами. Вийшовши на площу, він роздав мідяки жебракам, просячи їх помолитися за тих українців, які загинули від голоду.
