Бригадний шеврон - знак відмінності для найкращих.

П’ятдесят військових з 141 окремої механізованої бригади були нагороджені шевронами, а командири батальйонів отримали хоругви, що символізують єдність.

З метою забезпечення безпеки, ми не будемо розкривати всі деталі заходу. Лише зазначимо, що церемонія вручення хоругв і шевронів нагадує ритуал: з вогнями смолоскипів, вшануванням пам’яті загиблих і відзначенням тих, хто заслуговує на визнання. Ті, хто пережили важкі битви, зустрічалися з ворогом віч-на-віч та були на межі смерті, стверджують, що бригадний шеврон — це не просто елемент одягу, а символ, який здобувається через честь і відданість.

ДЛЯ НРК П’ЯТЬ ВИЇЗДІВ - ЦЕ ГРАНИЧНА КІЛЬКІСТЬ

- Ми не лише військові Збройних Сил України, а справжня велика родина. На передовій немає нічого важливішого, ніж підтримка бойового побратима, який завжди готовий прийти на допомогу. Все інше втрачає значення, - зазначає командир бригади Богдан Шевчук, відомий під позивним "Сова".

Богдан - професійний військовий. До війська долучився ще в 2010 році: вступив у Житомирський військовий інститут, закінчив із відзнакою. Він говорить, що війна розвивається дуже швидко, і для того, щоб мати успіхи на полі бою, треба так само розвиватися. Якщо ж стояти на місці, то противник тебе буде переважати новими методами ураження та більш точним відпрацюванням.

Для України війна стала чимось абсолютно новим, тоді як Росія за останнє століття брала участь, якщо не помиляюся, у 18 збройних конфліктах. Це вже 18-й напад Росії на іншу країну, і очевидно, що вона продовжує вдосконалюватися в цій сфері. Проте, ми мужньо витримуємо всі випробування, - зазначає Шевчук.

Він знайомий з багатьма солдатами своєї бригади. Зазначає, що під час війни їм довелося разом пережити багато складних моментів. Коли говорить про обстановку на фронті, не приховує, що стало важче, ніж, скажімо, рік тому.

Ситуація на фронті стає дедалі складнішою: сіра зона і зона вогневого впливу постійно розширюються, а логістичні процеси ускладнюються. Наприклад, у 2023 році наші сили могли безперешкодно підходити до позицій, але в 2024-му вже стати на відстані 3 км було неможливо, а сьогодні ця відстань зросла до 5-6 км, і вона продовжує збільшуватися. Це та сіра зона, в яку ми не дозволяємо ворогу проникнути, і він робить те саме. Використання наземних роботизованих комплексів для досягнення "нулевої" лінії стало надзвичайно складним завданням. Максимум три-п’ять виходів можуть здійснити НРК, а п’ять – це вже справжня удача. Більшість наших потреб задовольняється з повітря, і ми намагаємося оперативніше виконувати це, ніж противник. Сьогодні ми активно розвиваємо безпілотні системи та НРК, прагнучи забезпечити піхоту всім необхідним: ми знайшли ефективні засоби маскування, які ускладнюють виявлення наших позицій дронами противника, застосовуємо броньовану форму для захисту від осколків, розробляємо нові технології для виявлення FPV-дронів, а також використовуємо камери спостереження та тепловізійні системи, - ділиться деталями командир.

За його словами, втрачена посадка нічого не значить, а от людей втрачати важко.

Коли підрозділ не виходить на зв'язок, і ти не знаєш, що з ними трапилося, це найскладніший момент. Коли солдат повідомляє через радіозв'язок про ворожі сили, це автоматично залучає всю бригаду, що означає величезну кількість ресурсів. Якщо ми не можемо здійснити оптичну розвідку, а противник наступає, ми маємо можливість відреагувати. Проте вкрай важливо, щоб позиція своєчасно передала інформацію про ситуацію, - підкреслює він.

Мав намір пройти лікування, але опинився в ситуації, що призвела до СЗЧ.

Серед тих, хто вже за годину після нашої розмови отримав шеврон, - боєць на позивний "Обама". Він смаглявий, і колись побратими так прозвали жартома.

Молодий чоловік родом з Миколаївщини. Він розповідає, що проживав на межі з Херсонською областю і на початку війни опинився майже на окупованій території. У 2022 році йому виповнилося 20 років, і він тільки-но повернувся додому після проходження строкової служби в армії. Хлопець зазначає, що не встиг влаштуватися на роботу або провести час на відпочинку — знову був призваний до війська. Він вступив до 77-ї десантно-штурмової бригади, а далі його шлях проліг через Соледар і Бахмут.

Вбивати першого ворога – це завжди страшно. Я досі пам’ятаю той момент. Ноги наче стали з воску, а страх охопив мене. Але в такій ситуації або ти, або тебе. Ми перебували в Соледарі, проводили операцію по очищенню місцевості. Зайшли в один із будинків, а там їх було чимало – довелося боротися. Ми тоді втратили багато товаришів, але вистояли, - ділиться спогадами.

Молодий чоловік розповідає, що в умовах війни важливо зберігати спокій і мати стійку психіку, адже без цього важко витримати всі випробування. Він особисто зустрічав ворога віч-на-віч. Брав активну участь у сутичках з "вагнерівцями" та злочинцями. За його словами, "вагнери" – це професійні військові, які все своє життя присвятили підготовці до бою та вбивства. Супротив таким противникам є надзвичайно непростим викликом.

До лав 141 бригади він потрапив вже у 2025 році, після того як побував у СЗЧ. Про це розповідає з усмішкою, але водночас ніби трошки соромиться та ніяковіє.

Отримав поранення і вирішив вирушити на лікування самостійно. Так сталося. Під час перевірки документів мені повідомили, що я значуся в базі даних як "СЗЧ-шник". Я пояснив ситуацію, адже не мав наміру ховатися. Мені запропонували перейти до цієї бригади, і ось вже п’ять місяців, як я тут. Я пілот безпілотника. Не потрібно штурмувати посадки, освоїти цю спеціальність досить просто. Я керую "Мавіком", коригую артилерійський вогонь і проводимо детальну розвідку, - ділиться він.

Про плани на "після війни" він говорить так само з усмішкою. Мовляв, головне дожити.

- У нас немає іншого шансу на життя, "забороняти" собі рано, я ще молодий і прагну продовжувати жити, - зазначає "Обама".

На завершення запитую, чи відчуває він гордість за отриманий шеврон, чи, можливо, це більше для його мами? І знову жартує:

Мама впевнена, що її син ситий і в капелюсі, і цього їй більш ніж достатньо.

Знайти противника в місці, де він відчуває себе в безпеці.

Серед кандидатів на отримання шеврона є також 30-річний Степан, родом з Рівненщини, але який наразі мешкає та працює в Києві. У нього є зовнішність, що нагадує актора. Коли я згадую йому про це, він усміхається і трохи соромиться.

Його історія також не є "ідеальною". Він потрапив під мобілізацію в момент, коли йшов здавати кров для потреб Збройних Сил України. Це сталося в липні 2023 року. У нього не було жодних спроб уникнути служби, втекти чи "відкосити". Відразу його зарахували до 141 бригади, де в той час формували новий батальйон безпілотних літальних апаратів. Підрозділ був направлений на Запорізький фронт, в район села Роботине, де разом із 118 окремою механізованою бригадою вони повинні були стримувати ворога.

Степан пройшов навчання на пілота FPV. У цивільному житті він працював програмістом і нову професію опанував швидко.

- Зараз я цим горю. Безпілотні системи - це справа мого життя. Попросив друга намалювати нам емблему, придумав назву - і от ми зі взводу "Дикий гін" переросли вже в роту, - гордо каже.

- А чому "Дикий гін"? - питаю.

- Це з однієї гри, а також надихнуто скандинавською міфологією: вершники, що летять небом і карають своїх супротивників, - зазначає він.

Він каже, що на початку війни дрони особливо не треба було допрацьовувати, РЕБів було не настільки багато, - а тепер буквально кожні 3-4 місяці доводиться модернізувати обладнання. На його думку, противник все ще має перевагу в використанні ударних дронів дальньої дії. Мова про "Орлани", Zala, "Суперкам". Він і сам хотів би опанувати ударні крила, які летять на більш велику відстань та можуть знищувати цілі в тилу ворога.

- Хочеться їм більше шкоди завдавати, залітати туди, де вони себе спокійно почувають, - говорить.

Перед війною він жодного разу не відвідував східну частину країни. Насправді, він навіть не покидав межі Києва. Тепер його думки зайняті мріями про відпустку в горах, але це стане можливим лише згодом.

Він очікував на свій шеврон протягом двох років.

Шеврон — це не просто елемент форми, а справжній символ досягнень. Він відзначає твою відданість і зусилля, які ти вкладав у свою справу. Лише ті, хто дійсно цього варті, мають право носити його, — зазначає він.

Заслужила свій шеврон і бойова медикиня на псевдо "Відьма". У цивільному житті вона медична сестра Галина Михайлівна.

- А чому такий позивний маєте? - запитую.

- Я бачу те, що інші не бачать, чую те, що інші не чують. Хочете, кину на карти й перевірите? - жартує.

Трошки знайомимося, розпитую в неї про життя до війни. Галина навчалася у Криму, у Севастополі, працювала спочатку в щелепно-лицевій хірургії, а потім перейшла в операційне відділення. Говорить, їй більше подобаються травматологія та хірургія.

Коли почалася повномасштабна війна, прийшла до військкомату.

Довгий час не наважувалася, але зрештою досягла свого. Спочатку я служила бойовим медиком у військкоматі в Івано-Франківську. Потім почали формувати новий батальйон, і командир запитав: "Галино, приєднаєшся до нас?". Я відповіла - так. Це сталося у 2023 році. Мамі я сказала, що навчаю хлопців тактичній медицині у Львові, адже я санінструктор. Вона вірила, поки не побачила інтерв'ю зі мною. Після цього дуже плакала, коли дізналася, що я отримала поранення, - ділиться вона.

Прошу Галину розповісти докладніше про поранення.

Ця подія відбулася на Донецькому напрямі 19 квітня поточного року. Кобри приземлилися в зоні, де знаходилася евакуаційна бригада.

Нам повідомили, що КАБ наближається, і за дві хвилини він уже був у нашому домі. Прямо в хату, в якій ми перебували, влучила бомба. Все згоріло: і будинок, і автомобіль. Я отримала поранення, показуючи шрам на лобі. Пам'ятаю, як щось сильно вдарило в голову. Нога також постраждала – не перелом, але серйозний забій, розірвало її досить сильно. Коли в організмі адреналін і шок, болю майже не відчуваєш, але як тільки адреналін спадає, починає трясти – і тоді усвідомлюєш, що трапилося. Я не могла стати на ногу, довелося користуватися інвалідним візком. Місяць вчилася ходити знову. На нозі залишився шрам і велика "яма", тому в шортах я більше не ходжу.

Галина розповідає: коли дізналися про те, що прямо на них летить ворожа бомба, шофер, з яким разом працювали на еваку, сказав: "Михайлівно, тримайся", бо завжди летить не один КАБ, а три, - і закрив її своїм тілом. До лікарні їх віз командир сьомої роти: хлопці були неподалік, дізналися про поранених і приїхали на допомогу.

Галя ділилася своїм досвідом лікування та реабілітації, розповідаючи про труднощі, які виникали при прийнятті своїх шрамів, особливо тих, що залишилися на обличчі. Проте найскладніше випробування ще чекало на неї. 28 листопада загинув водій, що був з нею в той момент, - Іван Гасяк, який мав позивний "Франко".

У повітрі панував густий туман, коли ми натрапили на незнайомий апарат. Він загинув, і це для мене стало величезним ударом. Наш медпункт — це наш дім, де ми завжди підтримуємо один одного. Це для нас справжня втрата. Спочатку, почувши по радіо, що він "двохсотий", ми не могли цьому повірити. Але згодом я везла його тіло в морг… — говорить вона, ледве стримуючи сльози, з трепетом у голосі.

Уже на війні Галина познайомилася зі своїм чоловіком. Він військовий, тепер проходить реабілітацію після поранення. Жінка розповідає, що довго залицявся, а вона відмовляла, бо боялася пліток.

Проте всі молоді люди виявляють до мене високу повагу. На День святого Валентина я відповіла "так" своєму коханому. Ми офіційно зареєстрували шлюб, а також провели вінчання, але все проходило скромно і в родинному колі, - ділиться вона.

- Для вас шеврон важливий? Хотіли його? - питаю.

- Я дійсно цього хотіла. Це справді приємно. Отримання нагороди свідчить про те, що про тебе пам'ятають, - ділиться вона.

Після завершення війни вона планує знову зайнятися травматологією. Вже отримала чимало пропозицій, але наразі всім відмовляє, адже прагне залишатися корисною на місці, поруч із своїми товаришами по службі.

Не змогла утриматися від запитання до "Відьми" стосовно того, коли ж нарешті завершиться війна. Чесно кажучи, я щиро сподівалася почути позитивну відповідь. Вона не бажала вводити в оману:

- Нескоро, але кінець точно буде.

Також сказала, що завжди радить своїм побратимам не звикати один до одного, бо втрачати потім надзвичайно важко. Хоча знає добре, що не звикати не вдасться. Тож намагається вчити бійців такмеду, щоб вони були максимально підготовлені й ніхто з них не загинув.

Ольга Звонарьова из города Запорожье.

Зображення Дмитра Смольєнка / Укрінформ