Затримання коляди, операція КГБ "Блок" або ж погром 12 січня 1972 року - Новини Весь Харків

12 січня 1972 року КҐБ УРСР у Києві та Львові було заарештовано 19 діячів дисидентського руху, звинувачених в "українському буржуазному націоналізмі" і поширенні самвидаву. Так звана операція "Блок" КҐБ УРСР увійшла в історія також як "Арештована коляда" або "січневий погром".

Арештованих учасників різдвяної коляди залякували розстрілом, тортурами, психлікарнями і завданням шкоди рідним. Декого звинувачували навіть у шпигунстві, використовуючи свідчення громадянина Бельгії... Спецоперація призвела до масового погрому опозиційної інтелігенції та сотень арештів, засуджень із набагато суворішими вироками, аніж у середині 1960-х рр.

Коляду організували молоді дисиденти з Львова та Києва, які протистояли політиці знищення українських національних звичаїв, атеїстичній пропаганді та забороні святкування релігійних свят, зокрема Різдва Христового.

Ідею створення вертепу у Львові втілила лікарка Олена Антонів, активістка правозахисного руху та колишня дружина В'ячеслава Чорновола. Репетиції проходили в її оселі — затишному будинку на вулиці Спокійній, 13.

Ірина Калинець ділиться спогадами: "Будинок на вулиці Спокійній став справжньою "опорою" для нас. Саме тут створювалися відомі коляди й вертепи у 1971-1972 роках. У домі Олени люди, які повернулися з ув'язнення, отримували не лише матеріальну допомогу (одяг, гроші, їжу), а й щире людське тепло".

У домі Олени альтернативно мислячі люди вивчали традиційні колядки та щедрівки, приносили різноманітні костюми, виготовляли маски та перевтілювались. Проте, дисидентські вертепи мали свої особливості в порівнянні з сучасними, адже поєднували елементи Різдвяного вертепу з обрядами Маланки (як-от водіння кози) та святкуванням Щедрого вечора.

У середовищі дисидентів КҐБ відправляло своїх агентів з метою виявлення їхньої антирадянської діяльності. Це підтверджує збережений лист-визнання Бориса Ковгара, який працював у музеї народної архітектури в Пироговому, адресований майору КҐБ Даниленку.

У листі зазначається, що Б. Ковгар отримав завдання стати близьким до дисидентів під час підготовки новорічних вертепів. Проте, побачивши коло спілкування, він вирішив підтримати їхню справу. Врешті-решт, кагебісти вчинили йому помсту за зраду, відправивши до психіатричної лікарні.

Під час святкувань вертепу дисиденти відвідували відомих особистостей з вітаннями у формі колядок. Серед них були такі постаті, як Роман Іваничук, Ростислав Братунь, Микола Петренко, Володимир Лучук, Євген Лазаренко, Володимира Чайка, Григорій Нудьга та багато інших видатних письменників і митців.

У вертепах брали участь подружжя Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар'ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус та ін.

До сьогодні збереглися унікальні фотографії колядників, створені Я. Лемиком під час новорічної ночі 1972 року. Ці роботи знаходяться в архіві музею "Тюрма на Лонцького".

У загальному, у вертепі взяли участь приблизно 45 людей, серед яких був і Василь Стус, котрий напередодні Нового року прибув до Львова з Моршина, де проходив лікування.

Зустрівши колядників на вулиці Енгельса, Стус вирішив приєднатися до вертепу. Він поділився своїми враженнями від коляди: "Вам вдалося зберегти свою сутність. Це ваша сила".

За кілька днів до Різдва поет завітав до подружжя Калинців, привезши їм у подарунок збірку віршів "Зимові дерева" та статтю про Тичину під назвою "Феномен доби". Цей самвидав був конфіскований під час обшуку їхньої квартири 12 січня і нині зберігається у фондах нашого музею.

Калинці подарували йому вишиванку, проте навряд чи він встиг її одягнути, оскільки одразу після повернення до Києва був заарештований.

Зібрані гроші за коляду учасники вертепів планували скерувати на допомогу тодішнім політв'язням та їхнім рідним, на випуск чорноволівського "Українського вісника" тощо. Вже незабаром ці кошти (250 рублів) знадобились для оплати роботи адвокатів на суді...

Однак керівництво усвідомлювало, що звинувачення дисидентів у нехтуванні атеїстичними цінностями радянського режиму та святкуванні релігійних подій є малозначущим.

Для проведення масових арештів не вистачало більш вагомої причини, ланцюжка, який би дозволив довести "зв'язок націоналістичного підпілля в Україні із закордонними українськими центрами та організаціями".

Сценарій так званої "справи Добоша" був розроблений органами державної безпеки, а ключову роль у цій історії відіграв (не усвідомлюючи цього) бельгійський студент українського походження на ім'я Ярослав Добош.

Він старався знайти у Києві та Львові копії самвидаву, фотокопії "Українського вісника" і перевезти їх за межі країни для Українського допомогового комітету та Спілки української молоді, до складу якої входив.

4 січня 1972 року стало знаковою датою в історії боротьби з дисидентами. Добоша не випустили за межі СРСР, затримавши його на кордоні в Чопі, де у нього конфіскували копію "Словника рим української мови", що належала політв'язню Святославу Караванському. Студента звинуватили у "здійсненні підривної антирадянської діяльності".

Інформація про його затримання з'явилася в друкованому виданні ЦК КПУ "Радянська Україна" лише через 11 днів. Здається, цей проміжок часу був використаний для підготовки жертви та отримання задокументованих свідчень.

Проста авантюра з елементами "шпигунства" принесла очікувані результати: 12 січня 1972 року стартувала кампанія проти ключових фігур опозиції.

Леоніда Світлична, дружина відомого літературознавця Івана Світличного, ось як згадувала про той страшний день:

12 січня, 8:15 ранку. Я вже готова до роботи, збираюся приймати іспити у студентів. Раптово лунає дзвінок у двері; звично, я йду відчиняти. На порозі стоїть велика група людей, які показують ордер на обшук. Починається ретельний процес: вони вивчають кожну книгу, газету та аркуш паперу. Серед них семеро осіб, включаючи "понятих" - інформаторів. Ніхто не пояснює, з якої причини і що саме вони шукають.

Вилучають книги, рукописи, велику кількість українського та російського самвидаву, зошити, друкарську машинку, радіоприймач, магнітні стрічки з неповторними записами Василя Симоненка, Василя Стуса, Бориса Мамайсура... Я з напруженням чекаю Надійку [Світличну, сестру Івана, - авт.], не здогадуючись, що в цей момент в неї також проходить обшук, як і в багатьох інших людей по всій Україні...

Після проведених обшуків за гратами опинились лідери дисидентів - Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін.

У Львові до слідчої в'язниці УКҐБ на вул. Миру (сучасна - Степана Бандери), в якій тепер працює Національний музей "Тюрма на Лонцького", потрапили В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич.

Протягом періоду з 12 по 14 січня затримано не менше 19 людей: 11 у Києві та 8 у Львові.

Василь Яківчик, лікар з Городенки в Івано-Франківській області, пригадує: "Сумна подія січня 1972 року, коли на наших друзів та близьких, представників шістдесятників, обрушилися жорстокі репресії — арешти, судові процеси, ув'язнення. Багато сімей тих, хто потрапив за грати, опинилися без основного годувальника, а багато репресованих втратили роботу і засоби для існування...".

Протягом допитів у львівському слідчому ізоляторі Ірина Калинець та Стефанія Шабатура стали об'єктом розслідування, під час якого співробітники намагалися дізнатися про їхні контакти з іншими учасниками дисидентського руху, зокрема зі Стусом. Також їх розпитували про обіг самвидавних брошур, наявність списку учасників новорічної коляди та їхні зв'язки з іноземцями.

Заарештованих дисидентів піддавали залякуванню, погрожуючи розстрілом, фізичними катуваннями та заподіянням шкоди їхнім родинам і близьким.

Застосовували також методи "каральної медицини": тих, кого важко було обвинувачувати у порушенні кримінального законодавства, оголошували психічно хворими та відправляли до спеціалізованих психіатричних закладів.

19 січня 1972 р. бюро Львівського обкому КПУ заслухало повідомлення начальника львівського КҐБ М. Полудня "Про оперативно-чекістські заходи, проведені 10-13 січня щодо заарештованих Я. Добоша і громадян Львова та області, які займались антирадянською агітацією та пропагандою".

Профільні підрозділи отримали завдання забезпечити "підтримання відповідного громадського порядку та адекватну реакцію на дії, що вживаються органами КҐБ".

Вже за кілька днів - обшуки у домівках інших підозрюваних осіб. Зокрема у поета Григорія Чубая, інженера Атени Волицької (Пашко), працівниці музею етнографії Людмили Шереметьєвої (дружини відомого історика Ярослава Дашкевича) , викладача університету Любові Попадюк, згодом - у мистецтвознавця Богдана Гориня, Ярослава Кендзьора.

Їх не раз запрошували на допити у ролі свідків в рамках розслідування справи затриманих. Почалися масові звільнення з роботи та відрахування з університетів.

Львівський обласний суд висунув звинувачення затриманим дисидентам у "виготовленні, розповсюдженні та зберіганні літератури, що містить наклепницькі матеріали, участі у вертепах, ворожому ставленні до радянської соціалістичної системи, а також у спробі створення Громадського комітету для захисту Ніни Строкатої".

Більшість засуджених отримала покарання у вигляді ув'язнення на термін від п'яти до семи років у таборах з жорстким режимом, а також три роки примусової висилки. Найбільше покарання було призначено Івану Гелю — 10 років у колонії суворого режиму та 5 років заслання, оскільки для "Івана Тиктора з українського самвидаву" це вже був другий вирок.

Основною метою січневих репресій 1972 року було придушення інтелектуальної еліти дисидентського руху, жорстоке покарання найбільш активних лідерів та залякування інших.

У січні було затримано двадцять ключових осіб українського дисидентського руху, а в цілому за 1972 рік під суд потрапило 89 активістів, серед яких 55 представляли західну частину України. Згодом відома дослідниця цього руху Людмила Алексєєва зауважила: "Арешти виглядали як елемент масштабної стратегії, спрямованої на ліквідацію національної свідомості українців".

Січневий погром 1972 р. й переслідування учасників вертепів перервали традицію публічної коляди на тривалий час і призупинили масове видання самвидаву.

Проте, в другій половині 70-х років рух опору знову набрав обертів, і ключовим засобом боротьби з системою став публічний захист прав людини, ініційований членами Української Громадської Групи, яка сприяла виконанню Гельсінкських угод.

Джерело інформації: https://t.me/istoriya_ukrainy/12147