Актриса Римма Зюбіна підкреслила: "Після лютого 2022 року ця зала стала зовсім іншою..."

Ми спостерігаємо за нею на сцені та в кіно без сліз і маски страждання. Римма випромінює позитивну енергію, і ця енергія є щирою. Артист має право і обов'язок грати чесно, якщо він справжній. Відома українська акторка театру і кіно, а також активна учасниця соціальних ініціатив Римма Зюбіна дійсно є такою.

Глибокий, проникливий голос Зюбіної став голосом української актриси Марини Бородіної. Тієї самої, яку прирекла на повну нерухомість і мовчання страшна хвороба -- бічний аміотрофічний склероз (скорочено -- БАС; на нього страждав також видатний британський фізик Стівен Гокінг). Марина написала автобіографічний роман "Проти вітру". Писала, керуючи курсором на моніторі комп'ютера за допомогою руху очей. Титанічна праця. Римма Зюбіна стала продюсеркою створення аудіокниги, а також разом із актором Романом Кулішем озвучила її. "Цю книгу треба читати в госпіталях разом із психологами тим людям, які не знають, де знайти сили жити, -- каже актриса. -- Марина надихнула мене не лише жити -- я переглянула свої стосунки із Всесвітом і людьми".

У 2019 році ми опублікували велике інтерв'ю з Зюбіною. Але тепер ми живемо в зовсім іншій епосі. На хвилі популярності роману Бородіної "Проти вітру" та в умовах Великої війни, ми вирішили задати Риммі ще декілька питань. Цього разу акцент буде не стільки на її особистості, скільки на її погляді на сучасні події в світі, Україні, театрі та кінематографі, а також на переживаннях українців.

Пані Риммо, уявіть собі: ви стоїте на сцені після 24 лютого 2022 року. Який вигляд має ця зала? Яка атмосфера панує в тиші?

-- Коли в березні 2022-го в Києві все гуркотіло, мені здавалося, що театр -- це найостанніше, що потрібно країні. Потрібні військові, лікарі, психологи, пожежники, водії, але не театри. Я думала, що театри відчиняться, можливо, тільки після Перемоги. Але знайшла себе тоді -- робила стріми в соцмережах.

Десь за тиждень до початку війни я грала в драматичній виставі про дуже складні стосунки мами й сина, які закінчуються суїцидом останнього, і мені подарували троянди. Вони стояли дуже довго, ще й пустили паростки. І от я дивилася тоді на ці листочки, які пробилися крізь війну, й думала: якщо троянди оживають, то і я маю триматися. Це був момент психотерапії для мене й момент мого акторського включення. Два місяці близько опівночі, коли людям найстрашніше, я виходила в ефір. Читала твори українських поетів про кохання, розповідала якісь цікавинки з життя. Я читала, читала, читала... Мені здавалося, що ніхто не дивиться й не чує моїх стрімів, але, хоч як це дивно, до мене досі підходять люди -- як в Україні, так і в Європі, і кажуть, що завдяки цим стрімам не втрачали віри й надії.

-- Але ви повернулися на сцену...

Це все з циклу "несподіваних збігів". У квітні 2022 року я відвідала виставу театру Франка, яка проходила на камерній сцені театру Лесі Українки. Після спектаклю до мене підійшов Кирило Кашліков, художній керівник театру. Я висловила йому захоплення: "Кириле, ваша камерна сцена просто чудова!" На що він відповів: "У тебе є вистава на двох-трьох акторів?" Я підтвердила: "Так, є п'єса "Це все вона" для двох акторів". Він з усмішкою запропонував: "Тоді ставте її у нас!"

І з травня 2022-го ми з актором Олегом Коркушком два роки грали цю виставу на "Новій сцені" Національного театру імені Лесі Українки. Це наш незалежний проєкт. Із цією виставою ми були також у Фінляндії й Латвії, а в Україні мали гастролі в Чернігові, Ужгороді, Сумах. Коли Луганський обласний театр, приміщення якого розбомбили російські війська, евакуювався до Сум, ми подарували йому цю виставу і їздили туди щомісяця грати. Я з 2018-го співпрацювала з цим театром на волонтерських засадах.

У вересні 2022 року мені надійшов дзвінок від Олександра Книги, генерального директора Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Він запросив мене взяти участь у створенні документальної вистави на підтримку мешканців Херсона, який на той момент перебував під окупацією. Так з'явилася вистава "Лишатися не можна", режисером якої став Євгеній Резніченко. Актори з Херсона діляться своїми історіями про життя в умовах окупації, своїми спогадами про евакуацію та про загрози, які їм чинили окупанти на блокпостах. Завдяки підтримці Українського культурного фонду, ми презентували цю виставу в Одесі в грудні 2022 року, а влітку 2023 року – в Миколаєві, Кропивницькому, Черкасах, Києві, Житомирі, Івано-Франківську та Львові. Аудіоверсію вистави було записано на Радіо Культура.

На початку моєї сценічної кар'єри я не могла плакати в повсякденному житті, сльози з'являлися лише під час виступів, під час поклону. Одного разу на сцену вийшов чоловік з квітами, обійняв мене і зізнався, що він військовий. Або коли журналістка розповіла, що змогла втекти з Херсона. Або коли мені привезли хлопців з ампутаціями – деякі з них сиділи в інвалідних візочках, хтось втратив обидві ноги, а хтось – і руки. У ці миті я відчувала зовсім інші емоції; це був зовсім інший глядач і зовсім інша атмосфера залу...

-- Війна й театр, повітряні тривоги, обстріли... Як це може існувати одночасно?

Ніколи не уявляла, що під час цієї жахливої війни почну офіційно працювати в театрах. З липня 2017 року моя трудова книжка не була прив'язана до жодного театру, адже я займалася фрілансом. Але все змінилося. У грудні я отримала запрошення від Юлії Пивоварової, художньої керівниці театру імені Василя Василька, і вирушила до Одеси. До завершення сезону я зіграла в виставі "Карпатський вестерн" авторства Максима Голенка. Потім разом з режисеркою Валерією Федотовою-Романко ми створили виставу за поезією "Розстріляного відродження" та шістдесятників, яку назвали "Я помщуся світові любов'ю". На початку театрального сезону 2023 року Максим Голенко став художнім керівником Національного театру імені Марії Заньковецької у Львові та запросив мене до участі у виставі за романом Нобелівського лауреата Іцхака Башевіса Зінґера "Вороги. Історія любові".

На якій арені ви зараз виступаєте?

Наразі я частіше відвідую Львів, оскільки до вистави "Серпень. Графство Осейдж", яку я граю у Львівському академічному театрі "Воскресіння" з 2019 року, додалися ще чотири нові прем'єри театру Заньковецької.

-- Театр -- це не тільки сцена й зала, це ж спосіб спілкування...

У мене є надзвичайно цікавий приклад такого спілкування. Я брала участь у проєкті "Схід — Захід", створеному Наталкою Ворожбит для дітей. Разом із командою драматургів вона подорожувала по Донбасу, Чопу, Нововолинську та іншим містам. Діти мали можливість навчитися писати п'єси, виражаючи свої думки і переживання без жодного тиску з боку дорослих. Це могли бути історії про розчарування від першого кохання або складні стосунки з батьками і непорозуміння з друзями. Після цього актори втілювали ці твори на сцені.

-- Є приказка: "Художник має бути голодним". Не впевнений, що голодна дієта допомагає художникам у творчості, але театр без фінансування точно не зможе існувати, кіно -- тим більше. Але мистецтво -- це національна культура. Нація без культури існувати не може. Що маємо зараз? Фінансування обрізано. Зарплати обрізано. Актори, особливо в регіонах, -- у простоях...

-- У різних регіонах театри мають різні умови для роботи та фінансування. У Харкові наприклад, театри на певний час були позбавлені фінансування обласної влади, і якби не підтримка й розголос колег з інших областей, так би їх тишком-нишком і закрили. Уявіть собі, в Харкові театральні актори отримують п'ять тисяч гривень, і театри власним коштом орендують приміщення в укриттях, де дозволено грати вистави!

-- Про повагу до ветеранів. Доводилося бачити, як ветеранів, які втратили ноги, заносили до глядацької зали театру на руках, тому що немає можливості заїхати на візку...

Мені відомі лише два сучасні приклади. У Театрі драми і комедії під керівництвом Олесі Жураківської вдалося реалізувати проект ліфта до залу без залучення бюджетних коштів. Тим часом, у Національному театрі імені Івана Франка, художній керівник і директор Євген Нищук започаткував ремонтні роботи, враховуючи всі необхідні аспекти інклюзивності.

У 1995 році в Единбурзі, під час міжнародного театрального фестивалю, я стала свідком справжньої поваги до осіб з обмеженими можливостями. Першими в зал заходили люди на інвалідних візках, які розташовувалися в першому ряду, спеціально обладнаному для їх комфорту. Лише після них входили інші глядачі. На жаль, в багатьох театрах у нас люди на візках часто змушені підніматися сходами, оскільки інших шляхів до зали немає. Їх садять на бокові місця, і вони змушені крутити голови, щоб бачити вистави. Це ті ж самі люди, які ризикували своїм здоров'ям, щоб я могла виступати на сцені! Цю ситуацію потрібно змінювати. Інакше ми можемо опинитися в подібній ситуації, як після Афганістану, коли ветерани замикалися у своїх квартирах і потрапляли у залежність.

Виявляється, театр є важливим елементом для українців, як і культура в цілому. Українська культурна ідентичність, яку нині охороняють наші воїни, потребує підтримки. Чи помічаєте ви сьогодні рівень драматургії та літератури?

Є драматургія, є література, і є та, що вражає своїм високим рівнем. Нещодавно я мала честь бути членом журі конкурсу воєнної поезії та прози, названого на честь Гліба Бабіча та Василя Паламарчука. Цей конкурс, організований видавництвом "Білка", проходить вже другий рік поспіль. Відзнаку в категорії "Мемуари" отримав Федір Рудий за свою книгу "Малиновий чай". Це справжнє мистецтво, пронизливе й зворушливе. У певному сенсі, це арт-терапія як для нас, так і для військових, адже саме вони діляться своїми думками та спогадами. Нам потрібно документувати ці історії, не відкладаючи на потім. Час і історія самі розставлять акценти.

-- А як щодо кіно?

Півроку тому я брала участь у журі літературного конкурсу "Чендей Фест", заснованого Міжнародним благодійним фондом імені Івана Чендея, автора сценарію до відомого фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". У категорії "Кіносценарії короткометражного фільму" ми вирішили відзначити нестандартну роботу — сценарій "Наш Сальвадор", написаний талановитим закарпатським ромом Миколою Бурмеком-Дюрі. Сюжет розгортається на поминках молодого рома, який став єдиним добровольцем зі свого села, що пішов до лав ЗСУ, але, на жаль, його привезли "двохсотим". Серед інших представлених робіт також були дуже якісні твори.

У вересні я мала честь бути членом журі кінофестивалю етнографічного кіно "Око". У категорії "Короткометражний фільм" ми вирішили вручити Спеціальну відзнаку стрічці "Моя ранкова рутина", створеній українським режисером та військовим Вадимом Адамовим. Він просто зафільмував свій повсякденний день у окопі.

Я надаю перевагу українському документальному кіно над художнім. Від 2014 року документальні фільми стали важливими свідченнями. Вони фіксують страждання та служать доказами для судових розглядів у Гаазі.

Ви говорите про фільм "20 днів у Маріуполі", знятий режисером Мстиславом Черновим?

— І вона також. У нас є чимало документальних фільмів, які відображають реальність. Документальне кіно є значно більш відвертим і достовірним.

Сьогодні більшість кінопроектів зосереджені на темі війни. Де б ви не розташували камеру, війна стає основним фоном. Цей жанр почав активно розвиватися у нас з 2014 року, охоплюючи як художні, так і документальні фільми.

У нас немає "жанрової кризи", адже є безліч талановитих сценаристів та їхніх робіт. Останніми місяцями в кінотеатрах практично щотижня відбуваються прем'єри українських фільмів: як документальних, так і анімаційних, ігрових, короткометражних та повнометражних, різних жанрів і рівнів якості. Українське кіно існує, але ми ще не здобули статус кінематографічної нації.

Щодо жанрового різноманіття: чи актуальна сьогодні комедія? Чи залишаються лише трагедія та драма?

-- Дуже доречна, якщо вона якісна. Я дуже люблю короткометражні фільми режисера Павла Острікова. 20 листопада відбулася прем'єра його першого повнометражного фільму "Ти -- космос", це найбільш довгоочікуваний для мене фільм. Із кожною роботою його гумор дедалі філігранніший, цікавіший.

-- У вас були друзі в Росії? Серед ваших колег зокрема?

-- Із 2014 року, після відмови співпрацювати з російськими проєктами, я ні з ким не спілкувалася.

Чи є "добрі росіяни"?

Я б не стала так висловлюватися. Це словосполучення у нас вже звучить як образа. Завжди існували свідомі люди, які протистояли таким диктаторам, як Сталін, Гітлер та Муссоліні. І в Росії теж є такі особистості. Їм надзвичайно соромно за те, що відбувається в Україні. Наприклад, Лія Ахеджакова. Є ті, хто виїхав, але Ахеджакова та подібні їй залишилися. Якщо ми говоримо про "падіння імперії" в сучасній Росії, це повинно відбуватися зсередини. І не такі імперії вже падали...

Ви вже протягом 18 років представляєте Фонд підтримки дітей з онкологічними захворюваннями. Ваша активна громадянська позиція вражає. Як вам вдається поєднувати всі ці зобов'язання?

-- Моє життя не обмежується театром і кіно. У мене безліч проєктів соціального спрямування. Я можу перестати бути актрисою завтра -- є час, є вік, є мода на акторів, є розуміння всіх цих чинників. Мені не страшно піти з професії. Треба будувати своє життя паралельно з мистецьким і наповнювати його. В театрі Заньковецької ми після кожної вистави зі сцени оголошуємо збір на Сили оборони, їздимо до військових. Осторонь ніхто не залишився. Це зараз у нас основна робота -- допомагати, щоб перемагати.

Які ролі вам найбільше подобаються?

Роль Дарини у фільмі "Гніздо горлиці", знятого Тарасом Ткаченком, стала для мене важливою віхою. Я щиро вдячна Максу Литвинову та Олені Пшеничній за можливість зіграти Люсю у серіалі "Люся інтерн", де я фактично грала саму себе. Хоча цей серіал не зібрав таку велику аудиторію, як мої публікації в соціальних мережах, його сюжет несе легкість, розкриваючи складні теми. Це історія про жінку, яка руйнує стереотипи і перетворює своє життя у 50 років.

-- На вашу думку, де закінчується кіно й починається дурнуватий серіал?

Я глибоко відчуваю, коли беру участь у проектах, в які входжу з позитивними намірами, але виходжу з результатом, як казала Фаїна Раневська: "Гроші витратиш, а ганьба залишиться". Вважаю, що актор повинен усвідомлювати відповідальність за свої дії та повідомлення, які він передає з екрану чи сцени. Актор має бути соціально активною особистістю.

Ви згадали безліч театрів у різних містах, де виступаєте. Але в якому місті ви наразі проживаєте?

-- Коли мене запитують: "Де ти живеш?", я кажу: "В "Укрзалізниці". Завжди в дорозі. Іноді в поїзді прокидаюся, не розумію, куди їду...

-- Станіслав Мойсеєв -- теперішній художній керівник "Молодого театру" -- казав, що нібито запрошує вас до театру. Це правда?

-- Так. Запрошує. Якщо буде проєкт якийсь конкретно під мене і збігатимуться мої строки зайнятості в інших театральних і кінопроєктах, тоді я прийду саме на нього. Тобто покласти трудову книжку, ходити театром в очікуванні розподілу ролей -- це не мій стиль і темпоритм життя.

Є запрошення до Закарпатського обласного музично-драматичного театру для Мойсеєва й для мене, аби ми для мого рідного Ужгорода створили виставу. Я там дебютувала у виставі "Хочу зніматися в кіно" у свої 19 років. Тоді Станіслав Мойсеєв був головним режисером театру і постановником цієї вистави. Рудольф Дзуринець, який зараз очолює цей театр, пропонував нам створити спільну виставу. Але в Мойсеєва роботи в "Молодому" забагато, тож ми з Рудольфом поки не розкриваємо таємниць, але сподіваємося, що вистава за моєю участю в Ужгороді все ж таки відбудеться наступного року. Постановником буде словацький режисер.

Отже, у початку лютого я знову вийду на київську сцену!

Заголовок! Ім'я автора!

-- Поки назви не видаю. Але вам першому розкажу, що ми плануємо один цікавий проєкт, де найзірковіші актриси у віці 50+ гратимуть для дівчат такого ж віку. І якщо все складеться, як ми плануємо, буде тур Україною.