Відзначили День звільнення Рубіжного від нацистів

В ці дні – кінець січня - початок лютого, ми відзначаємо початок звільнення території України від нацистів. З цього приводу -  репортаж з мітингу з нагоди Дня звільнення Рубіжного, який відбувся 31 січня.

Друга світова війна має неабияке значення для історії України. Але історія країни, це не тільки підручники та пам’ятники загиблим, це – насамперед – історія кожної української родини, кожного громадянина України, в незалежності від його національної приналежності.

Як свідчать історики, у грудні 1941 – січні 1942 рр. радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але були зайняті лише незначні ділянки в Криму та на Харківщині.

Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела до двох катастрофічних поразок радянських сил та їхнього відступу аж до Волги.

У результаті вся українська територія була зайнята німецькими військами. У лютому 1943 року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, радянські війська зайняли Харків та деякі інші українські міста, але вже в березні 1943 року залишили їх внаслідок німецького контрнаступу.

Луганську область німецькі війська окупували у липні 1942. Лише взимку 1943 року розпочалося вигнання нацистських окупантів з України. Гарячі та запекли бої відбувалися на Донбасі. Деякі населені пункти по декілька разів переходили із рук у руки.

Після розгрому фашистського угруповання під Сталінградом радянські війська розгорнули широкомасштабний наступ по всьому фронту.

У грудні  1942 року були звільненні перші села Луганської області Півнівка,  Зориківка, Осинівка…

У ході наступальної операції 16 січня 1943 року було звільнено Мілове, Марківка, 18 січня – Троїцьке, Лантратове, 20-22 січня – Біловодськ, Білокуракіне та Станиця Луганська. 14 лютого 1943 року від фашистських загарбників було звільнено місто Луганськ, який перебував в окупації 212 днів.

До березня 1943 року були звільнені 29 районів та міст Луганської області.

Але потім настав довгий час позиційних, але не менш кривавих боїв. Лише через півроку – у вересні 1943 року територія Луганщини була повністю очищена від загарбників (1 вересня був звільнений Красний Луч, 2 вересня – Лисичанськ, Первомайськ, Алчевськ, Слов'яносербськ, Перевальськ, 3 вересня – Попасна, Кадіївка, Кіровськ).

Остаточно окупантів з області вигнали 4 вересня 1943 року. Саме цей день вважається днем визволення Луганської області. За час окупації на території області нацистами було вбито близько 100 тис. жителів області, понад 70 тис. – були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

І лише  наприкінці  листопада  1944 року  вибили німців з усієї території України.

На моє особисте глибоке переконання, одна з причин сьогоднішньої війни, яку розпочала Росія проти України, полягає у тому, що ми всі на жаль, не зробили висновків з уроків Другої світової війни. Бо війна це не тільки паради перемоги, не тільки гучні промови, а, насамперед, смерті, біль, страждання…

І коли сотні мільйонів людей в усьому світі об’єднує одна мета – не допустити повторення трагедії Другої світової війни, тільки в Москві, дехто, з’їхавши зі здорового глузду, каже: «Можем повторить».

31 січня 1943 року Червона Армія звільнила місто Рубіжне, війська форсували Сіверський Донець і зайняли плацдарм на його правому березі, який отримав назву – «Привільнянський».  Місто Привілля, на правому березі річки Сіверський Донець в 15 кілометрах на північному заході від Лисичанська.  Тут розташований так званий «Привільнянський плацдарм». Це місце мало кому відомо, але масштаби його величності, його трагедії дуже значні. Історики називають цю місцевість «другим Сталінградом». 

Привілля було двічі окуповане німцями. Майже 400 днів і ночей (з 10 липня 1942 року по 6 лютого 1943 і з 3 березня по 2 вересня 1943) тривала окупація невеликого містечка, яке весь цей час було на лінії фронту.

З весни по осінь 1943 року на Привільнянському плацдармі загинули, тільки за офіційними радянськими даними, понад 20 тисяч осіб. Справжня кількість загиблих на плацдармі невідома і досі…

31 січня 2020 року, у Рубіжному, на проспекті Переможців відбувся мітинг. Його учасниками стали ветерани, діти-війни, ветерани праці, представники громадськості, трудових колективів, організацій та установ, очільники міста.

Біля пам’ятника радянським визволителям Рубіжного зібралися містяни. Горить вічний вогонь. На початку заходу про події тих часів нагадали у вигляді театралізованого дійства учасники художньої самодіяльності міського Палацу культури.

Діти запалили поминальні свічки в пам'ять про тих, чиї імена назавжди залишилися на гранітних плитах меморіалів та обелісків. Урочистий мітинг розпочинається Гімном України.

Від тривожних років Другої світової, нас віддаляють десятки років людської пам’яті.

Слово надається гостям свята. Секретар Рубіжанської міської ради Анатолій Бусєнков привітав всіх присутніх.

Присутні вшанували пам'ять всіх загиблих хвилиною мовчання.

Сьогодні майже не залишилося тих, хто безпосередньо брав участь в бойових діях Другої світової війни.

І дуже добре, що попри свій поважний вік, серед присутніх на мітингу у Рубіжному був справжній учасник бойових дій з нацистськими окупантами Георгій Олександрович Шехвіц.

Вже у свої неповні 18 років потрапив у саме пекло війни і пройшов випробування Курською дугою.

Почесний громадянин міста Рубіжне, полковник медичної служби запасу, хірург – його ім’я без перебільшення стало легендарним для всіх рубіжан. Тому, коли Георгій Шехвіц говорив промову стояла тиша…

До його слів долучилися у своєму віршованому виступі школярі.

В пам'ять про загиблих у роки Другої світової війни Світлана Смалій –  солістка Рубіжанського Палацу культури – виконала пісню «Мальви».

Учасники урочистостей  вшанували пам'ять загиблих, поклали живі квіти та вінки до пам’ятника Визволителям Рубіжного.

Цей рік ювілейний, у травні ми будемо відзначати 75 річницю Перемоги. Відразу хочу зазначити свою особисту позицію. Мені особисто дуже не хотілося щоб ми повторювали сумнівний досвід південного сусіда. Маю на увазі країну-агресора Росію, яка у буквальному сенсі слова, захворіла на «Побєдобєсіє».

Сьогодні вони готові вбивати нас, нащадків тих, хто приніс Велику Перемогу для спільної тоді держави.

Ось чому, я вважаю, що головне наше свято попереду – коли будуть звільнені всі українські території.

А поки що не бачу приводів відмовитися від вшанування подвигу та пам’яті тих, хто загинув під час Другої світової війни, пам’яті наших рідних та близьких, які були під час минулої війни дітьми. І які, наприкінці свого життя знову опинилися під обстрілами та в окупованій зоні.

Підготував  Володимир Сидоренко, Паралель-медіа